Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

У столиці ніхто не звертав уваги на красиву молоду дружину, яка лізла у скандал, поки її літній чоловік нездужав хтозна-де, тим більше я, аж раптом вона зробила об’єктом своїх переслідувань мене. Тоді я ще був досить молодий і дурний, аби вважати, ніби я та мої чари можуть викликати захват, а не тривогу, а вона була достатньо розумною та цілеспрямованою, щоб скористатися моїм марнославством. Коли вона попросила мене врятувати його, я вже був повністю під її владою.

— Вона мала особливо тонке розуміння людської природи, — сухо додав він. — Вона сказала мені, що не може лишити його в такому стані. Заявила про свою готовність позбутися місця при дворі, титулу, репутації, але честь вимагала, щоб вона лишалася прикутою до нього, поки він був заражений; лише врятувавши його, я міг звільнити її, давши їй можливість утекти зі мною. Вона спокушала моє себелюбство та гордість водночас; запевняю тебе, що я уявив себе шляхетним героєм і пообіцяв урятувати чоловіка своєї коханої. А тоді… вона дала мені його побачити.

Він замовк. Я ледве дихала, ворушачись, наче мишка під зайнятим совою деревом, аби він говорив і далі. Його погляд був звернений усередину, холодний, і я відчула, що дещо впізнаю — подумала про Єжи, який жахливо сміявся з мене, прикутий до ліжка, про Касю внизу зі страшною яскравістю в очах, і зрозуміла, що такий само вираз і на моєму обличчі.

— Я витратив на намагання півроку, — нарешті сказав він. — На той час я вже вважався найсильнішим чаклуном Польні; я був певен, що можу все. Я обшукав королівську бібліотеку та Університет, а також зварив зо два десятки ліків, — він махнув рукою у бік столу, де лежала згорнута книга Яги. — Саме тоді я й купив оту книжку, це була одна з не надто мудрих спроб. Ніщо не придалося.

Його вуста знову скривилися.

— Тоді я прийшов сюди, — він показав на вежу, обвівши її пальцем. — Тоді тут була інша відьма, що стерегла Пущу, Крук. Я гадав, що відповідь може бути в неї. Вона, нарешті, старішала, і більшість чаклунів при дворі обачно її уникали; ніхто з них не хотів бути відправленим їй на заміну, коли вона зрештою помре. Я цього не боявся — був надто сильним, щоб мене відсилали з двору.

— Але… — мимохіть бовкнула я та закусила собі губу; він уперше поглянув на мене, саркастично піднявши одну брову. — Але вас усе-таки відіслали сюди? — невпевнено запитала я.

— Ні, — заперечив він. — Я вирішив залишитися. Тодішній король був не надто у захваті від мого рішення: він волів тримати мене під своїм наглядом, а його наступники часто змушували мене повернутися. Та вона… переконала мене, — він знову відвів від мене очі та глянув з вікна в бік Пущі, минаючи долину. — Чула коли-небудь про селище під назвою Поросна?

Назва видавалася лише трохи знайомою.

— Пекарка у Дверніку, — сказала я. — Її бабуся була з Поросни. Вона пекла такі булочки…

— Так-так, — нетерпляче промовив він. — А ти уявляєш собі, де це?

Я безпорадно вгадала навмання — я ж і назву ледве знала.

— Це у Жовтих Болотах? — припустила я.

— Ні, — сказав він. — Це було за п’ять миль дорогою від Заточека.

Заточек стояв менш за дві милі від безплідної смуги, що оточувала Пущу. Це було останнє селище в долині, останній бастіон перед Пущею; так було все моє життя.

— Її… забрала Пуща? — прошепотіла я.

— Так, — сказав Дракон. Він підвівся й пішов по велику облікову книгу, в якій він писав у мене на очах раніше, того дня, коли прийшла Венса і сказала нам, що Касю забрали; і він приніс її до столу й розгорнув.

Кожна з величезних сторінок була охайно розлінована й поділена на рядки та стовпчики, обережні записи, наче у книзі прибутків і видатків, але в кожному рядку була записана назва селища, імена людей і числа: стільки-то заразилися, стільки-то забрано; стільки-то вилікувалися, стільки-то вбито. На сторінках було рясно від записів. Я потягнулася та перегорнула сторінки назад; їхній пергамент так і не пожовтів, а чорнило й досі було темним — на них були легкі цупкі чари збереження. З моїм відходом назад роки ставали щоразу менш урожайними, а числа ставали дедалі меншими. Останнім часом було більше випадків, і вони були масштабнішими.

— Вона поглинула Поросну в ніч смерті Крук, — сказав Дракон. Він витягнув руку та перегорнув товстий стос сторінок до того місця, де записи вів хтось інший, менш організований: кожен випадок був просто розписаний, як історія; почерк тут був більший, а рядки дещо нестійкі.

Сьогодні — вершник із Поросни: у них там лихоманка, захворіли семеро. Він не зупинявся у селищах. Він теж ставав хворим. Його лихоманку полегшила настоянка з болидерева, а Сьоме замовляння Аґати добре вичистило корінь хвороби. Для замовляння використано шафрану на сім фунтів срібла та болидерева — на п’ятнадцять.

Це був останній запис, зроблений тим почерком.

— Я на той час уже повертався до двору, — сказав Дракон. — Крук сказала мені, що Пуща росте, — попросила мене залишитись. Я обурено відмовився, гадав, що це принижує мою гідність. Вона сказала мені, що з графом нічого не вдієш, а я й чути про це не хотів; я пихато заявив їй, що знайду якийсь спосіб. Що я можу звести нанівець усе, що наробили чари Пущі. Я казав собі, що вона — стара немічна дурепа, що Пуща наступає через її немічність.

Поки він говорив, я охопила себе руками, опустивши погляд на невблаганну облікову книгу, на порожню під цим записом сторінку. Тепер я хотіла, щоб він нарешті перестав говорити — більше не хотіла нічого чути. Він намагався бути добрим, демонструючи мені власний провал, а я могла думати лише про одне: «Кася, Кася», — лунав крик усередині мене.

— Наскільки я зміг з’ясувати опісля — мене на дорозі спіймав шалений гонець, — вона вирушила до Поросни, взявши із собою запаси, та виснажилася, зцілюючи хворих. Саме тоді, звісно, Пуща й завдала удару. Їй вдалося перекинути купку дітей до наступного селища — гадаю, серед них була бабця вашої пекарки. Вони розповідали про прихід сімох ходаків, які несли сіянець серцедерева.

Мені все-таки вдалося пробратися крізь дерева після приїзду за півдня по тому. Вони посадили серцедерево в її тілі. Вона ще була жива, якщо це можна так назвати. Я зумів забезпечити їй чисту смерть, але не зміг зробити більше нічого, перш ніж довелося тікати. Село зникло, а Пуща відсунула свої кордони назовні.

— То було останнє велике вторгнення, — додав він. —