Читати книгу - "Ті, що не мають коріння"

— Ми не знаємо, — сказав він. — Воно було там до нашого приходу. Можливо, до їхнього приходу, — додав він, жестом показавши на стіни з їхнім дивним чужинським написом. — Вони розбудили Пущу чи створили її, і вони якийсь час боролися з нею, а тоді вона їх знищила. Залишилася тільки ця гробниця. Тут була давніша вежа. До того часу, як Польня заявила про свої права на цю долину та збудила Пущу знову, від неї мало що залишилося, крім розкиданої по землі цегли.

Він замовк. Я досі була в собі, скрутившись калачиком на підлозі й не перестаючи тремтіти. Нарешті він важко сказав:

— Ти готова дозволити мені покінчити з цим? Найпевніше, у ній уже немає чого рятувати.

Я хотіла сказати «так». Я хотіла, щоб це — те, що носило Касине обличчя, що користалося не лише її руками, а й усім у її серці, у її розумі, аби знищити тих, кого вона любила, — зникло, було знищено. Мені було майже байдуже, чи була там Кася. Якщо й була, я не могла собі уявити щось жахливіше, ніж ув’язнення у власному тілі, коли воно крутить нею, наче жахливою лялькою. І я вже не могла переконати себе засумніватись у Драконові, коли він скаже, що вона зникла, її вже не дістати жодними відомими йому чарами.

Та я врятувала і його, коли він гадав, ніби його вже не врятувати. А я досі знала дуже мало, блукаючи від однієї неможливості до іншої. Я уявила собі, яка це мука — знайти заклинання у книзі, яке могло би спрацювати, за місяць, за рік.

— Ще ні, — прошепотіла я. — Ще ні.

Якщо раніше я навчалася без жодного завзяття, тепер я була жахливою в геть іншому сенсі. Я просунулася вперед у книжках і брала з полиць ті, які він мені не давав, якщо він мене не ловив. Я розглядала геть усе, що могла знайти. Я вимовляла заклинання до половини, відкидала їх і рухалася вперед; я бралася за діяння, не знаючи напевно, що мені стане на них сили. Я вільно бігла лісом чарів, відхиляючи зі свого шляху гілки ожини, незважаючи на подряпини та бруд, не звертаючи уваги на те, куди я йду.

Принаймні щокілька днів я знаходила щось зі слабенькою перспективою, достатньою для того, щоб запевнити себе: це варто спробувати. Дракон водив мене до Касі для спроб щоразу, коли я просила, а це бувало куди частіше, ніж мені вдавалося знайти щось, що справді було варто спробувати. Він дозволив мені порпатись у своїй бібліотеці та не казав нічого, коли я розливала на столі олію чи розсипала порошок. Він не змушував мене відпустити Касю. Я люто ненавиділа його та його мовчання: знала, що він лише дозволяє мені запевнити себе в тому, що тут нічого не вдієш.

Вона — те, що було всередині неї — уже не намагалася прикидатися. Вона дивилася на мене ясними, наче у пташки, очима й час від часу посміхалася, коли мої діяння були марними; посмішка була жахливою.

— Нєшко, Аґнєшко, — часом тихенько наспівувала вона, знову й знову, якщо я пробувала якесь замовляння, тож мені доводилося проказувати його, затинаючись і водночас слухаючи її. Я виходила, почуваючись побитою і геть хворою, та повільно видиралася назад сходами; з обличчя стікали сльози.

На той час долиною вже котилася весна. Виглядаючи з вікна, а я тепер робила це лише зрідка, я щодня могла спостерігати за тим, як біжить збурене Веретено, аж біліючи від талого льоду, та як розширюється від низин смужка відкритої трави, відганяючи сніг у гори з обох боків. Долину срібними завісами заливав дощ. Я сиділа всередині вежі висохла, наче безплідна земля. Я вже проглянула кожну сторінку книги Яги, а також низку інших томів, які підходили моїм блукливим чарам, а також будь-яких інших книжок, які міг запропонувати Дракон. Існували заклинання зцілення, заклинання очищення, заклинання оновлення та життя. Я спробувала все, що мало хоч якусь перспективу.

У долині до початку сівби проводили Весняне свято; велике кострище в Ольшанці було високою купою сухого дерева такого розміру, що мені було чітко видно її з вежі. Я була в бібліотеці сама, коли до мене з вітром донесло ледь чутний уривок музики, і визирнула, щоб подивитися на святкування. Мені здавалося, ніби раптом ожила вся долина; ранні паростки вибивалися з усіх полів, а довкола кожного селища вибухали блідо-зеленим і туманно-зеленим ліси. А далеко внизу за тими холодними кам’яними сходами перебувала у своїй гробниці Кася. Я відвернулася, склала руки на столі, поклала на них голову і заридала.

Коли я підняла голову знову, вся у плямах і заплакана, він був там, сидів поряд зі мною з холодним обличчям, виглядаючи з вікна. Він склав руки на колінах, переплівши пальці, ніби не даючи собі потягнутися до мене. На столі переді мною лежав покладений ним носовичок. Я взяла його, витерла собі обличчя та висякалась.

— Я одного разу спробував, — раптово сказав він. — Як був молодим. Тоді я жив у столиці. Була там одна жінка… — його вуста злегка скривились у насмішці над самим собою. — Звісно ж, перша красуня двору. Гадаю, уже немає жодної шкоди в тому, щоб сказати її ім’я, бо вона вже сорок років як у могилі. Графиня Людмила.

Я мало не роззявила на нього рота, не знаючи точно, що спантеличило мене більше. Він був Драконом; він завжди був у вежі та завжди буде, постійний і необхідний, як гори на заході. Думка про те, що він колись жив деінде, що він колись був молодим, видавалася геть неправильною; та все ж я водночас так само не могла осягнути думку про те, що він кохав жінку, яка померла сорок років тому. Його обличчя вже було мені знайомим, але я знову приголомшено глянула на нього. Біля кутиків його очей і рота, якщо навмисне шукати, були помітні зморшки, але на його роки не вказувало більш нічого. У всьому іншому він був молодим чоловіком: різкі, наче сталеві, обриси профілю, темне волосся без сліду срібла, бліда гладенька необвітрена щока, довгі та граційні руки. Я спробувала уявити його молодим придворним чаклуном — завдяки вишуканому одягу він мав майже відповідний вигляд, ніби упадав за якось прегарною шляхтянкою, — і тут моя уява спіткнулася. Для мене його справою були книжки та перегінні куби, бібліотека та лабораторія.

— Вона… заразилася? — безпорадно запитала я.

— О ні, — сказав він. — Не вона. Її чоловік, — він зупинився, і я замислилася, чи скаже він щось іще. Він узагалі ніколи не говорив зі мною про себе, а про двір говорив хіба зневажливо. Однак за мить він повів далі, а я зачудовано слухала.

— Граф вирушив через гірський перевал до Росьї укладати договір. Він повернувся з неприйнятними умовами та дрібкою зарази. У домі Людмили жила чарівниця, її