Читати книгу - "Історія з собаками"

Олександрівська вулиця тяглася від центру міста Відина на захід до Кульського шосе. Під сімдесятим номером стояв старий двоповерховий будиночок з облупленим фасадом. Над дверима висіла бляшана табличка, така потемніла від часу, що Авакум насилу прочитав: «Велко Трифонов, фотограф».

Була шоста ранку. Стара згорблена жінка провела Авакума в ательє — простору кімнату, де посередині на розсунутій тринозі поважно гніздився великий фотоапарат з чорною сатиновою накидкою ззаду. Навпроти апарата, за кілька кроків, стояв стілець з прикрученою переносною лампою. Під стінами було дві лави, стіл і шафа, схожа на бібліотечний каталог. Біля цієї старої обшарпаної шафи стояв одягнутий у чорний халат фотограф Велко Трифонов, такий самий згорблений, як жінка, низенький, худий, сивий і короткозорий. Побачивши службове посвідчення Авакума, він так розхвилювався, що окуляри аж тремтіли в його руці, а короткозорі очі від збентеження не могли ні на чому затриматися.

— Сідайте, — він показав Авакумові на лаву й сам сів навпроти. Голос його був глухий і кволий.

— Заспокойтеся, я не зроблю вам нічого лихого! — всміхнувся до нього Авакум. — Я прийшов щось запитати у вас. Не будемо говорити про вашу незаконну торгівлю старими фотографіями. Прошу вас лише щиро розповісти все, що знаєте…

— Будь ласка! — прошепотів фотограф. — Охоче розповім усе, що знаю.

Авакум дістав портрет лікарки Юлії Сапаревої й подав йому.

— Чи знаєте ви цю жінку?

Велко Трифонов мало не впустив фотографію додолу.

— Зна-ю! — затнувся він. І, помовчавши, додав погаслим голосом: — Це вже давня фотографія.

— Розкажіть, коли зроблено фотографію і все, що знаєте про цю жінку! — сказав Авакум. — Увечері о восьмій ви зустрінетеся з лікаркою в кондитерській «Балкантуриста». Там ви дасте їй за чималі гроші одну фотографію. Ні я, ні хтось інший не перешкоджатиме вам у цьому, але з умовою, що ви розкажете мені все, що знаєте про цю жінку від початку до кінця. І потім дасте мені ще одну копію тієї фотографії. Прошу вас!

Старий фотограф коротко розповів таку історію:

— Лікарка Юлія сама родом з села Макреша. Батьки її давно померли. У неї немає ні братів, ані сестер. Училася в Софії. На початку 1943 року розпочала приватну практику в Відині, де служив її чоловік, капітан жандармерії. Чоловік її родом з міста Печери. Його звали Васил Атанасов Драгнев. Капітан був лихою, жорстокою людиною, переслідував партизанів і здобув славу справжнього ката. В середині 1943 року до Відина приїхав брат капітана Драгнева, лісничий Спиридон Драгнев, і гостював у Васила зо два тижні. Якось обидва Драгневи прийшли до фотографа, принесли йому фотографію й попросили перефотографувати. Ось копія тієї фотографії!

Велко Трифонов дістав з портмоне фотографію й подав її Авакумові. Той з цікавістю глянув на неї й похитав головою.

— Так я й думав! — замислено сказав він.

На фотографії він одразу ж упізнав бая Спиро, хоч той і був зовсім молодий. Біля нього в жандармській уніформі стояв високий, стрункий чоловік, разюче схожий обличчям на Прокопія Сапарева. Вся історія раптом так прояснилася, що Авакум аж примружився від тупого болю в серці. Отже, Прокопій мав дядька! Передчуття не обмануло його — у справжнього батька Прокопія був брат!..

Велко Трифонов вів далі:

— Спиридон Драгнев від'їхав, а потім, на початку вересня 1944 року знову повернувся до Відина. Обидва брати прийшли до мене й попросили негативи своєї фотографії. Я віддав їм один негатив, і тоді Спиридон Драгиев пригрозив, що вб'є мене, якщо колись довідається, що в мене є ще один. Другого чи третього вересня капітан Драгнев зник. Моя дружина приятелювала з лікаркою, й та призналася, що чоловік хоче тікати в Туреччину, бо комуністи не помилують, як прийдуть. Лікарка була вагітна, ходила вже на дев'ятому місяці, й моя дружина аж плакала, подумавши, що її чекає. Восьмого вересня лікарка сказала дружині, що дівер відвезе її до якихось своїх родичів у село Ізвор біля Печери, щоб вона народила там. В обід вони від'їхали. Ми стояли на воротях, махаючи їм руками, доки машина не проїхала повз нашу хату. Машину, трофейний «опель», вів Спиридон Драгнев, дівер лікарки. Оце все, що я знаю.

Велко Трифонов трохи помовчав, тоді додав:

— Ще згадав. За два-три дні до від'їзду лікарка отримала нове посвідчення. Вона приходила до мене по фотографію. Ваша фотографія — це збільшена копія тієї, яку я зробив для посвідчення. Вони мали своїх людей у поліції, і все було зроблено швидко. Показуючи мені посвідчення, лікарка хвалилася: «Правда ж, не видно, що я вагітна?» — «Ну, звідки ж буде видно», — відповів я, глянувши на посвідчення. Там стояло її дівоче прізвище: Юлія Цекова Тодорова, а в графі «родинний стан» — також неправда: «неодружена»! Але я не сказав ні слова. І досі нікому нічого не сказав. Навіщо жінку підводити? Колишній її чоловік був чистий звір. Під таким прізвищем добра не жди!..

Авакум пішов від Велка Трифонова перед сьомою. Тієї ж ночі він поїхав до Пловдива.

Двадцять сьомого жовтня, в понеділок, пробувши з годину в окружному управлінні, Авакум «Волгою» поїхав до села Ізвора. О десятій виїхав з Ізвора й за півтори години прибув до міста Н. Зустрівшися з капітаном Петровим, дружньо поплескав його по плечі й жартома спитав:

— То як, друже, ти й досі вважаєш, що син, чий батько не має брата, не може мати дядька?

— Ви, здається, знову мене морочите! — насупився капітан Петров.

— Ну, не ображайся, — всміхнувся Авакум. — Я просто проводжу опит, складаю анкету! — і запитав перш ніж усмішка