Читати книгу - "Доба безумства. Занепад і кінець Радянського Союзу"

Ромашова знала, що без реєстрації вона довго в Москві не проживе, що її можуть затримати в будь-який момент, але не хотіла змиритися з тим, що стала жертвою Чупракова. Вона вирішила шукати справедливості в різних приймальнях. Зверталася до Верховної Ради, ЦК КПРС, ВЦРПС, Генпрокуратури та Міністерства соціального забезпечення, блукаючи давно проторованим шляхом від однієї приймальні до іншої.

Ромашова вже давно була знайома з Володимиром Ізотовим, працівником Жовтневого трамвайного депо, і він запропонував їй одружитися, щоб отримати законне право жити в столиці. Обміркувавши ситуацію, Ромашова неохоче погодилася.

Після реєстрації шлюбу Ромашова вже могла не боятися, що її зупинять на вулиці, але в неї з’явився інший клопіт. Вона оселилася в Алевтини Коцабуч, з якою раніше разом працювала в лікарні № 27, і якби стало відомо, що вона живе з Алевтиною, а не з Ізотовим, її могли вислати з Москви за укладення фіктивного шлюбу. Ця небезпека стала реальнішою, коли один із її колишніх залицяльників, Віктор Сараєв, дізнався, де вона мешкає, і став погрожувати викриттям.

Тим часом до влади прийшов Михайло Горбачов, в лютому 1986 року Ромашова вперше почула слово «перебудова» й обіцянку карати за злочини всіх, незалежно від рангу. Невже часи справді змінюються?

Але поки що вона продовжувала відвідувати приймальні різних установ. Їй часто доводилося подорожувати між Городцем, де жила її мати, та Москвою, де вона займалася своїми скаргами, існуючи на отримані від матері гроші. Врешті-решт Ромашова посварилася з Коцабуч і, не маючи бажання переїжджати до Ізотова, стала жити на вокзалах. Тоді з усіх офіційних трибун лунало слово «перебудова», і проголошували боротьбу з хабарництвом. Але ніхто, здавалося, не збирався щось робити з конкретними випадками хабарництва.

Сцени, що розігрувалися в приймальнях, вражали своїм сюрреалізмом. Оскільки газети рясніли детальними викриттями хабарництва та корупції, шукачі правди приїжджали до столиці, сповнені надій, але наражалися на брутальне й зневажливе ставлення до себе і своїх скарг. У приймальні редакції «Известий» із шукачів правди взагалі глузували через їхню довірливість до прочитаного в пресі.

Генеральний прокурор повідомив Ромашовій, що її скаргу на здирництво розглянуто й визнано необґрунтованою, хоча в лікарні було добре відомо про намагання Чупракова добитися від неї хабара. У ВЦРПС заявили, що для відновлення Ромашової на колишній роботі немає підстав, хоч у випадках здирництва навіть лімітники мали право на захист профспілок. Жінка в редакції часопису «Человек и закон» сказала Ромашовій: «Якщо Ви лімітниця, то до Вас поставилися належним чином. Мета нашого часопису — не допомагати окремим людям, а роз’яснювати радянські закони».

Інші радянські газети не зацікавилися справою Ромашової. Певне співчуття виявило лише Центральне телебачення. Його співробітники порадили жінці відмовитися від боротьби й залишити це питання на совісті правоохоронних органів.

Більше року Ромашова подавала свої клопотання, аж поки в Московському міськкомі партії її не прийняв посадовець на прізвище Тропін. Він повідомив їй, що вивчив її скарги за допомогою «спеціальних методів» і встановив, що жодного злочину проти неї вчинено не було. А ще сказав, що Наїри Степанової, яку Ромашова згадувала в своїй заяві, не існує.

«Вибачте, — сказала Ромашова, — але ж вона ще не померла. І якщо Ви розповідатимете мені, що її не існує, розмовляти з Вами далі немає сенсу».

«Тоді до побачення», — сказав Тропін, вочевидь радий завершити бесіду.

Ромашова намагалася збагнути, що відбувається в країні. Їй здавалося очевидним, що влада хоче змін, але поки що вона бачила, що всіх хабарників і шахраїв, як і раніше, захищають їхні партійні зв’язки.

А тим часом Ромашова отримала звістку, що Сараєв повідомив міліції про те, що вона не живе разом із Ізотовим. Сараєв знав про її конфлікт у 27-й лікарні, і колишні колеги сказали їй, що він зробив Чупракова своїм союзником.

Незабаром після того до квартири Ізотова надійшла повістка для Ромашової, і їй довелося йти до начальника міліції. Він спитав її, чи живе вона зі своїм чоловіком і чи є між ними статеві стосунки. «Я впевнений, що немає», — сказав він.

«Поводьтеся пристойно, — відповіла Ромашова, — й не лізьте людям у душу своїми чоботами».

Врешті-решт Ромашова склала докупи всі отримані нею відповіді й вирішила піти з ними до Верховної Ради, щоби показати, яка «перебудова» відбувається в країні. Коли вона прийшла на Центральний телеграф, щоби написати нову заяву, до неї підійшла інша шукачка правди й спитала, куди вона збирається йти зі своєю скаргою. Ромашова відповіла, що до Верховної Ради, й тоді жінка сказала: «Не ходіть туди сама. Вони витягають людей звідти й відвозять до психіатричних лікарень. Якщо підете, беріть когось із собою».

Ромашова вирішила не ходити. Після багатьох років роботи у психлікарні вона знала, що може статися там із радянським громадянином, і ризик бути схопленою й підданою примусовому лікуванню вважала цілком реальним.

Зрештою Ромашова почала відчувати втому від своїх невпинних пошуків справедливості. Адже вона була цілком занурена у боротьбу за свої права, тижнями жила на вокзалах, виснажувала себе писанням заяв і скарг, билася за посади — і все дарма. Врешті-решт Ромашова дійшла висновку, що єдина надія — це звернутися до ООН. Від іншого шукача правди вона довідалася, що на вулиці Луначарського є представництво ООН.

Ромашова пішла туди й побачила, що співробітники представництва — радянські громадяни. І все ж таки вона віддала їм свого листа. Вона не очікувала негайної відповіді, тож поїхала до матері в Городець, щоби провести там літо. А коли повернулася до Москви, на пошті, у відділі «до запитання», на неї чекав лист із ООН. Там було написано, що ООН не має повноважень для розгляду її справи, і містилася порада звернутися до відповідних радянських органів.

Після цієї відповіді Ромашова зрозуміла, що її справа безнадійна. Але перш ніж зайнятися чимось іншим, вона пішла на Центральний телеграф, де випадково зустріла групу шукачів правди, які вивчали статтю в газеті «Московская правда» зі згадкою про якийсь новий «неофіційний» журнал. Ця звістка про незалежний журнал стала променем надії.

Ромашова розповіла свою історію редакторам «Гласності», й вони опублікували її в 16-му випуску часопису. Вона знову стала відвідувати приймальні різних установ і помітила певні зміни.

Лібералізація країни нарешті дісталася й цих приймалень, і на початку 1988 року міліція вже