Читати книгу - "Сусід"

Мені захотілось до моря. Володька за весь час, відколи я тут оселилась, навідався лише один раз. Привіз мені бананів, апельсинів, гранатового соку. Як до лікарні. Хворій. А я ж всього — вагітна. Не хвора, а вагітна. Це різні речі.

— Вітаміни. — Сухо.

Поклав на стіл коло дивану. Роззирнувся навколо. На коротку мить зблиснули очі. В самісіньких кутих доладно складених уст з’явився натяк на посмішку. Хотів було щось сказати, але передумав. Зате вернувся на коридор і зняв мешти.

Поряд стояли чолові тапочки. Нові. Це я вмисно для нього купила. Знала, що не вбере чужих.

— Вони нові.

— Це марнотрацтво.

— Хотілося зробити тобі приємне.

— Достатньо, що носиш мою дитину.

— Нашу.

— Не зрозумів. — Був далеко звідсіля і не намагався цього приховати.

— Нашу. Дитину нашу. Вона твоя і моя. Однаково.

— Звичайно. Ти все знаєш сама.

— Я хочу до моря.

— Вже холодно.

— Все одно хочу. З тобою. Завези мене туди.

— Ти що, досі не могла поїхати на море? Це ж всього якихось сорок хвилин їзди громадським транспортом. Що ти робиш цілими днями?

Знизила плечима. Роззирнулась навколо. Невже мушу це озвучувати. Має ж розуміти, що все довелося робити самотужки.

— Наводила порядки.

— А, так. — Не міг не визнати очевидного. — Нічого так, але… ти не мусила. Адже твоє тут перебування не надовго.

Думаю, він не це мав на увазі. Просто сказав, аби його залишилось зверху. Навіть не стала перепитувати про терміни мого перебування в цій тюрмі, саме так про себе охрестила своє теперішнє житло. Розуміла, що своїми запитуваннями ще дальше зажену його на тонку кригу. І що далі? Дізнаюсь правду? Як з нею жити? А коли нічого не знаєш, чи принаймні робиш вигляд що нічого не знаєш, то залишається місце для ілюзій. Рятівних ілюзій.

В знак згоди ствердно кивнула головою.

Несподіваним було те, що оцей мій несанкціонований вияв покори вплинув на нього наче хльосткий удар батога. Володька схопився на рівні ноги і заметався по мініатюрному помешкані наче поранений звір.

— Вбирайся.

У відповідь я стояла і чекала що ж буде далі, бо останнього разу, коли почула цю команду, то опинилася за тисячі кілометрів від рідної домівки. Чоловік якусь мить стояв наче вкопаний, нерозуміючи мого безруху, який видко асоціювався йому з бунтом.

Зробився настільки чужим для мене в ту мить, що я мимоволі задалась питанням хто цей мужчина і що я роблю поряд з ним? Але його глибокі очі, які манили безоднею ночі, випромінювали такий магнетизм, що я мимоволі піддалася. Як і завжди, зрештою.

— Взагалі?

— Що взагалі?

— Вбиратись щоб їхати звідси взагалі чи…

— До моря. — Перебив мене, в мить усе зрозумівши. — Вбирайся, щоб не замерзла. — За мить. — Я тебе повідомлю, коли потрібно буде покидати це місце.

Володька вмисно не називав моє теперішнє житло ніяк поіншому, ніж «це місце». Мабуть тому, що боявся, аби в мене не виникло не правильних асоціацій чи ілюзій.

Автобусна станція була метрів сто від дому, де Волька винаймав для мене помешкання, тож ми ішли пішки. Виглядало, що він нікуди не спішив і ні про що не думав. Роздивлявся навколо, час від часу зиркав на мене і… всміхався.

— Знаєш, вагітність тобі до лиця.

— Справді? — Боялась зайвив словом порушити ідилію прогулянки.

— Так. Ти навіть зробилась привабливішою, аніж була до цього. Помолодшала.

Відчула як зашарілась. Була зла на себе, що так легко піддаюсь його словам, що по мені одразу видно як подобається мені те, що він говорить. Видно те, як я скучила за його такою спокійною і впевненою мовою. Скучила за його подихом, дотиком, скучила за пестощами, насолодою від його близькості…

— В мене нема зимового одягу, в який би я могла влізтися з животом.

— Я залишу тобі трохи грошей — щось вигадаєш. Ти ж в мене розумничка. — рівним і безтурботним тоном.

Раптом спинився, погладив мене по голові — так гладять маленьких дітей, виражаючи надмір своєї любові. Далі взяв моє обличчя обома руками, нахилився і… поцілував. Чуттєвим, довгим і трепетним поцілунком.

— Володь… — простогнала я.

— Як я за тобою скучив. — Видихнув просто в обличчя.

— Володь… — Я відчайдушно пробувала, намагалась затримати ту мить, розчинитись в ній, але було пізно.

Поправивши вилоги на куртці, чоловік попрямував до автостанції. Мені не залишалось нічого ліпшого, як наздогнати його.

На якусь мить мене огорнуло таке сильне безпросвітнє відчуття порожнечі, що я аж хитнулась. На якомусь глибокому ріні я розуміла — щойно він дав мені найбільше з того, що міг. Мені більше нема на що розраховувати.

Я не могла з цим погодитись. Не могла змиритись з очевидним. Все моєї єство бунтувало. Навіть виснажений від постійних розмірковувань розум відмовлявся в це повірити. А як же я? Як дитина? Робота, помешкання? Як моє життя… без нього.

Закололо в низу живота. Сіпнуло. Наче хтось потяг за мотузку. Наче від цієї миті я стала лялькою в чиїхось вправних руках яку тепер можна було смикати і смикати за мотуззочки, викликаючи біль і… покору.

Володька пішов до віконечка за квитками. Роззирнулась. Всі місця посеред залу були зайняті, лише в самому кінці виднілись два вільних крісла. Без особливх вагань рушила в їх бік — будь-що хотілося сісти.

Дійшовши до цілі, зрозуміла чому не зайняті ці місця — це була територія, на якій господарювала невеличка група циганів. Нікому й в голову не вступало, що можна пробратись між їхніми дітьми, клунками, жінками і