Читати книгу - "Потапов, до дошки!"

Потім я дві години, як Попелюшка, збирав уламки. І ви думаєте, мені хто-небудь сказав за це спасибі? Де ж пак! Коли батьки прийшли з роботи, мені ж ще й дісталося. Мовляв, ледачий, забіякуватий, неохайний. А все чому? Тому що Наташка вступила в пед. Що й казати, мати в сестрах майбутню вчительку — це шкідливо для здоров'я. Я це й без попереджень МОЗу знаю. На власному досвіді переконався. Уже якщо не щастить, то не щастить.

Нещодавно по телевізору бачив, як нагороджували Нобелівських лауреатів. Класно! Повага, пошана й премія не маленька. Я відразу намірився зробити якесь відкриття. Не даремно ж шкільний тягар нести. Уже якщо вчитися, так щоб стати вченим. Чого там на дріб'язок розмінюватися.

Засів за фізику, і тут такий облом! Виявляється, все варте уваги вже відкрили. Закон Бойля-Маріотта відкритий, закон Ома — також, якийсь нещасний законник збереження енергії, і той хтось примудрився відкрити до мене. Зрозумівши, що у фізиці мені перевороту не здійснити, я впритул зайнявся хімією. І що ж? Усі формули вже встигли вивести без моєї допомоги, навіть таблицю Менделєєва примудрилися укласти.

«Ні, мислячій людині зараз у науці робити нічого», — подумав я й заходився списувати домашнє завдання в сусідки по парті.

«Ненавиджу цю Вірку. Теж мені, Клаудія Шиффер місцевого розливу. Вдає з себе топ-модель. Віками б на неї не дивився!» — думав я, сидячи на підвіконні у своїй кімнаті й дивлячись на Вірчине вікно в батьків бінокль.

На вулиці спускалися сутінки, і навіть при сильному збільшенні в напівтемній кімнаті було нічого не розгледіти. Адже навмисно світло не вмикає. Таку задаваку взагалі пошукати! Удає з себе щось.

Я її в кіно запросив, так вона відмовилася. Мовляв, їй ніколи. У неї музична школа й басейн. Ти глянь на неї. Можна подумати, що мені більше робити немає чого, як її в кіно водити. Не дуже й треба.

Добре, якщо їй так подобається, нехай сидить у сутінках. Мені вона до лампочки.

І тут я ожив. Нарешті в будинку навпроти загорілося світло. Вірчин силует вималювався за тюлевими фіранками. Я навів різкість і припав до бінокля.

Вірка пройшлася по кімнаті, а потім сіла за письмовий стіл. Я спостерігав, як вона вийняла зошити й погортала підручник. Я посилив збільшення. Вірка знову встала й підійшла до вікна. Що це вона збирається робити?

От вреднюка! Закрила щільно штори. Усе робить на зло. Кому вона потрібна, на неї дивитися на шостому поверсі! Теж мені видовище! Руда, ластовиння по всьому носі. Можна подумати, я тільки й мрію подивитися, як вона, уткнувшись у книжку, сидить за столом і гризе олівець. Дурна звичка.

Я сердито відклав непотрібний бінокль.

Цікаво, чим вона зараз займається? Напевно, за уроки сіла. Подумаєш, відмінниця. Удає із себе розумну. Ботанка вона, більше нічого. Був би я такий посидючий, може, уже академіком би став. А попросиш списати, нізащо не дасть. Тільки й чуєш: «Сам учися». А то я без неї не знаю. Може, у мене в самого все виконано. Може, я прошу тільки для підтримки стосунків.

І взагалі ця Вірка мене вже дістала. Учора почастував її шоколадкою просто з увічливості.

Думаєте, вона зі мною поділилася, як у рекламі?

Ага! Аж розігналася. Вона зі своєю подружкою Юлькою поділилася. А в тієї паща, як в акули, їй шоколадку проковтнути, що облизнутися.

Я знову з досадою кинув погляд на вікно в будинку навпроти.

Ну й нехай штори закриває. Мені все одно.

От буду кататися на велосипеді, обіллю її з калюжі, щоб не думала, що вона мені подобається, похмуро вирішив я і сів за уроки.

День згасав. Розпечений диск сонця повільно сповзав до лінії обрію. У його багряних променях земля здавалася залитою кров'ю.

Чекаючи на Артура, я стояв над прірвою й розумів, що для одного з нас цей день може стати останнім. Які несподівані повороти робить часом доля. Адже зовсім недавно сер Артур був моїм найближчим другом, але честь дами — перш за все. Якою схвильованою здавалася донна Анна, коли довідалася, що я кинув Артурові