Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

Однак виявилося, що лямпочок бракує. Господарських будинків, у нашому розумінні, нема, лиш де-не-де кучки, чи щось подібне. Нема й туалет. Дорога — рівчак добре вимішаного болота. Населення — самі підростки й старі. Одіті вони страшно. Совєтського робітника можна хоч з нашим жебраком порівняти, але колгоспника, то вже таки ні з чим, мені знаним, порівняти не можна.

Приходить місцеве начальство — прєдсєдатєль сєльсовєта та колхозний аґроном. Бідні, заморені людці, вбрані в нові куртки, ватяні брюки та чомусь ґумові чоботи. Все, що вони одягнені шито без форми. Та до цього вже привикло їх око. Вони вітають нас прихильно. Взагалі, населення з тим не криється, що воно проти енкаведівських «краснопаґонніков» (мимохіть нагадується співзвучність з царськими «злотопаґонніками»). Маємо працювати в загальноколхозній стодолі. Будуть молотити жито. За хвилину ми там. Дві молотілки і кілька скирт збіжжя, але, крім механіка й кількох підростків, нікого нема. Нас багато, при двох молотілках нема чого робити. Ходимо один поза другого і зіваємо. Про око кількох з нас розбирає скирти й подає до молотілки. Снопи такі зрослі, що дійсно треба сили, щоб їх розірвати. Аґроном винувато усміхається. «Людєй нєту» — каже. «С дєрєвні 187 чоловєк на фронтє, 12 інвалідов уже здемобілізованих, но от свише ста человєк больше двух лєт нєту». Киваємо головами, що розуміємо.

Робота йде, як мокре горить, триває до обіду. Йдемо до якоїсь колхозної хати, що кормить десяток з нас, решта — по сусідніх хатах. Нутро темне, а по хвилині виявляється, що і добре брудне. На коридорі долівка з глини. Дві маленькі кімнатки, давно, мабуть, білені. Обстановка — піч дивної форми, два якісь ліжка, подібні до наших «бамбетлів», де солома не в сіннику, стіл на схрещених ногах, по стінах забиті цвяхи, на яких висить нужденне барахло. Худий, прехудий кіт. В кутках павутиння. Блощиці лазять спокійно по стінах, ніхто їм не перешкаджає. Де-не-де поприклеювані витинки з газет. Сталіна портрет приколений шпилькою за ніс. На почесному місці — стінний годинник не диво, що годинник, але диво, що ходить. Дивним є і те, що коли є за п'ять пів до першої, він дзвонить чотири рази. Ніхто не знає чому, та й не питає.

Господаря дому нема. Він від 1941 р. на війні і чутки нема. Троє замурзаних дітей уважно слідкує чи щось з обіду для них залишиться. Обід, мабуть, на місцеві умовини, святочний: управа колхозу вирішила «подякувати нам за труд». На перше «щі», дрібно покраєна капуста, заварена у воді, помащена, з браку товщів, молоком. На друге — м'ята картопля, замість товщу — з цибулею. «Лук — рускоє сало» — каже поговірка… Їмо з якоїсь фаянсової миски. Рештки вчорашнього і давніших обідів ще видніють зверху і з середини. Господиня без запалу запрошує «гостей». Гості витягають з-за овивалів ложки. Совєтська ложка, у відміну до нашої, є не подовгаста, а кругла, щось вроді як малий полонник. Їмо, бо годиться. Всі ми, таборові «придурки» й багато з нас в лагері на такий обід і не глянули б. Голодні погляди дітей відбирають решту апетиту. По кількох ложках ми згідно подякували.

Після обіду «праця» йшла далі. З тим хіба, що урвався пас від молотілки і одна молотілка стала. Прибіг аґроном і післав Федю за ковалем. Федя вернувся за хвилину, кажучи, що «кузнєца нєту, а на кузніце замок висіт». Аґроном сплюнув і післав Мітьку, щоб ламав замок. Що він мав робити б далі, інструкція не казала. Мітька вернувся, кажучи, що коваль вернувся, лається і нікого не підпускає. Аґроном матюкнув і молотілка вже більше не працювала того дня. Думаю, що довго потім також не працювала.

Коли ми вечером вернулися до лагера, Борис Михайлович якось так дивно спитав мене: «Ну, што ж, відєл колхоз»? Я зрозумів тон і відповів: «да».

Я вже тоді настільки прийшов до себе, що зрівноважився психічно й дуже поправився на тілі (10-та норма робила своє, а від серпня я вже не був санітарем, а ще раз авансував на «завєдующого кладовой» — шпитального магазинера). Моє власне правне положення, здавалося, несподівано для мене самого, почало вияснюватися. Вже на першому допиті «особіст» явно на мені розчарувався, бо виявилося, що я не совєтський громадянин… «Западнєє Сана — значіть поляк» — рішив справу «особіст», але, на мої рішучі протести, написав лиш «польскій ґражданін». Після цього важного рішення, мене в дальших двох допитах не питали, що я робив в ОУН і кілько замордував полонених (ці питання діставали хіба всі), лиш випитували річево, як я попав до дивізії і що там робив. Питали, як усе, про мене й других, і десь найшовся хлопчина, Берко з Дрогоєва коло Перемишля, що посвідчив, що я дійсно я, і звідтам, звідки подаю, хоч і це все було неправдою…

Таких польських громадян назбиралося мимоволі 7 до 10. Логаза з Криниці, десятник Мединський з Кракова, я і ще трьох лемків з Сяніччини. Підчас слідства всім їм заявили, мовляв: «ми вас пєрєдадім вашему правітєльству». Про відсилку польських громадян писала преса, зрештою, доходили глухі вістки з других таборів. Чи й нам мала всміхнутися доля? Чи це не означало б: попасти з дощу під ринву? Та, все таки, ми рішили згідно, що це очевидна шанса і як така, мусить бути використана. Я довго не знав, чи дійсно належу до тих ніби вибраних, але одного дня «особіст», що часто приходив до амбуляторії на протитриперові полоскання, відразу ж сам прилюдно м. ін. у присутності Бориса Михайловича, сказав: «Ну, што ж Павєл, скоро в Польщу поєдєш». Від того часу Борис Михайлович уперто вважав мене за поляка, хоч енерґією, яку я вживав на спростування тої думки про мене, можна б було вдержати модерну льокомотиву в розгоні. Але Борис Михайловіч був мудрий чоловік і для нього було важніше, що «особіст» скаже.

Наші друзі-галичани, з якими ми говорили, заздрили нам та вважали нас за щасливців. А ми почувалися, як між молотом і ковадлом, туй-туй трахне… Я носився навіть з думкою, щоб відкликати зізнання, але добре, що не відкликав. Був у таборі один дійсний поляк, таборовий хліборіз, Тадзьо Салек з Радома, що в таємничих обставинах попав до Росії ще 1942 р. і тепер, нібито, мав їхати «додому». Тимчасом «розґрузка» табору йшла своїм темпом. Зачали тепер забирати кудись всіх балтійців. Ходили чутки про те, що всіх «русских» з табору переформують у «трудовой батальйон». За день-два відійшли двома партіями з табору