Читати книгу - "Вежі і кулемети. Спогади з Дивізії і большевицького полону"

зону» — на правах вільної людини, з документами, але знову ж без права виїзду, і без права зміни місця праці… Німців, у рямцях комплектування таборів після горожанства, з нашого табору забрали. Шкода було німецького члена «санчасті», д-р Бавдлєра, що своєю солідністю та добротою з'єднав собі і своїх і чужих. Час від часу забирали з табору групу «руських», або нацменів. Врешті табір опустів остільки, що ок. 1000 осіб відійшло, чи то на «свободу», чи до других таборів.

Санчастина реорганізувалася котрийсь з черги раз; з курляндців прийшли два лікарі, проф. Савійскій, малорос, до війни ординарій клініки Кончаловського в Москві і Цупко, молодий одесит, донедавна активний власовець. Я, стративши місце перекладача, став санітаром у амбуляторії. Мав я функцію, що обіймала низку дуже різних зайнять. Провадив картотеку хворих, укладав статистику хворіб до щомісячного звіту, кип'ятив інструменти (головно голки до застриків і кліщі до рвання, чи пак ламання зубів, бо що ж іншого?), помагав при складніших розтинах чиряків і т.д. Правда, одною з моїх найважливіших функцій стало подавати термометр хворому та відчитувати горячку. Це дало мені в руки певну владу і я старався мою нову можливість, де тільки вдалося, використовувати, щоб помогти галичанам. Хто мені наперед заповів візиту в амбуляторії, все мав горячку між 37.2 і 37.8. Цього було досить, щоб не піти на роботу і не бути висланим до шпиталя. Лікарський персонал, з природи речі, в касарняно-таборових умовинах, це люди дуже нелюблені, але я вмів якось годитися і з медичною владою і з пацієнтами та мав марку того, з яким можна говорити на розум. Так, напр., молодий білорус, бувший поліцай, прізвищем Заїко, раз запитав мене, чи я не знаю якоїсь ради, щоб мати горячку, і то не просто, а що другий день. Хлопчина нагадав собі, що був колись хворий на малярію, і хотів тепер це використати. Я, медик ніякий, але — техніку медичної процедури в таборі знав добре; ми хвилину подумали і вихід найшовся. Хлопчисько купив собі на шахті у якогось «вольнонайомного» термометр. Ідучи до амбуляторії на оглядини, будь-як підогрівав свій другий термометр до, приблизно, 37.8 та клав його відразу під ліву руку. В амбуляторії я подавав йому наш термометр, який він набожно клав під другу руку, а коли приписаних 5 хвилин минуло, я відбирав його власний термометр з готовою температурою. Зробивши нещасну міну, мій Заїка нарікав на дрощі, біль голови і т. п., горячка що другий день, здавалося, потверджувала його жалі. Він постогнав так щось 2 тижні, відтак рішено, що він лиш псує фреквенцію, і з шахти його звільнили… Певно, що в нормальних умовинах цей засіб був би занадто примітивний. Але в нашому таборі це вдавалося…

Любив я дуже дивитися, як Морозов робив місячні звіти до «управлєнія» в Сталіногорську. На карточці паперу, часто з опакування з якогось продукту, були після рубрик виписані групи хворіб. Пригадую собі, що були там: скалічення, хвороба легенів, хвороба уха, горла, носа, шкірні і ще якісь. Морозов брав денні звіти хворіб, де кожне захворіння було представлене крапкою і сумлінно їх числив. Що ті крапки ставив я цілком довільно на день перед місячним звітом, його не бентежило. Обчисливши, він звичайно казав: «Плохо Павлік щітаєш. Развє моґло у нас бить 12 случаєв скалічення?». «Било 18» — відповів я. «Ну что ти» — казав Морозов, — «сразу відно, што западнік. Так нам сразу тоґда наґаняй прислалі би што на щот безопасності у нас плохо». Подібний діялог повторювався при кожній групі хворіб, а звіт до Сталіногорська відходив такий, що дійсно не було до чого причепитися. Від цього ж Морозова навчився я теж, що «совєтская статістіка дєло большоє». Його традиції гідно продовжував я відтак сам, бо його «провєрілі» і пустили «за зону» літом 1945 р.

Мав Морозов ще одну слабість, окрім психотерапії та статистики. А саме дуже любив рвати зуби. Дентист з нього був не надзвичайний, але пацієнти були невибагливі і, так, як і він, уважали, що виламати і вирвати зуба, в засаді, одне й те саме. Вирвані зуби кидав він до слоїка з карболкою, що видавав деяке «зловоніє» і все казав дбайливо обтирати з слоїка порох. Весь медичний персонал кпив собі з цієї слабости Морозова. Добре схарактеризував підприємство Морозова д-р Бавдлєр, що назвав це: «інстітут фір цанфрактурен»; на принагідний запит Бориса Михайловича, що є в слоїчку, відповів він дотепно: «Мальо, мальо радікс (?), мноґо корона».

Шахта тимчасом брала свої жертви. Окрім дрібніших випадків, пам'ятаю наступні: в листопаді 1944 р. волиняк з дивізії, Антон Знаменець, наслідком спізненої експльозії набоя в шахті, стратив зір; лице йому страшно покалічило. Однак він сидів ще 8 місяців у таборі, аж восени 1945 році його «провєрілі» і звільнили. Другий волиняк, Лис, стратив праву руку, коли чистив від вугілля оборотове коло конвеєра. Галичанина Юречка попарив 380 вольтовий струм. Відтак в той сам спосіб стратив ліву руку ще грузин. Багато було випадків потовчень, придавлення ваґонеткою, обвалу «кровлі» — рештовання під стелею вугольного коридора — штреку, чи забоя. Врешті, зимою часто траплялися запалення легенів, які здебільша оставляли по собі погані комплікації. Борис Михайлович був добрий лікар, це було видно, але в'язав йому руки брак, часто примітивних, медикаментів.

Літом і восени мав я нагоду подивитися зблизька на вільне совєтське життя. Сталося це так: брак робочих рук у колхозах був такий великий, що деякий час лагер мусів посилати в колхози певну кількість людей на більш інтенсивні полеві роботи. Я сам ходив щось 4 рази на копання картоплі, кожний раз на 1 день. Ходили головно таборові «придурки», бо шахтарям було не до того. Вони, прийшовши з шахти і вихлептавши черпак «баланди», засипляли камінним сном, аж до чергового «падимайсь». Водив нас, як пристало, один конвоїр, бідний, зле вбраний хлопчина з крісом на шнурку. Лагерна братія була, назагал, непогано вбрана і сита, бо ж це були самі з «лагобслуги». Дорога йшла незалісненою, легкою хвилястою рівниною. По обох боках стежки бідні колхозні поля, засіяні житом та засаджені картоплею. Десь далеко на обрії виднів ліс. По якійсь годинній мандрівці, ми зайшли до колхозу. Всі села московської округи, кажуть, невеликі, бо вони не мали більше, як 40 господарств. Хати муровані з цегли, небілені і нетинковані, криті соломою. Пізнати, що давно, давно не ремонтовані. Стіни грубі, вікна маленькі з одною шибкою; де-не-де кватирка заткана ганчіркою. Треба сказати, що до кожної хати проведена електрика.