Читати книгу - "Буремний Перевал"

поринула у важкий сон. Прокинувшись, я простягла руку, щоб відсунути панель, і пальці мої вдарились об дошку столу! Я провела рукою по килиму, і в пам'яті спалахнуло все; і тоді мене заполонила нова хвиля відчаю. Не можу сказати, звідки взявся цей розпач; мабуть, це було тимчасове потьмарення розуму — навряд чи є якась інша причина; та уяви собі, ніби мене, дванадцятирічне дівчатко, розлучили із Буремним Перевалом і з тим, хто був о тій порі усім моїм світом, — із Гіткліфом; і якимсь дивом я перетворилася на місіс Лінтон, хазяйку Трашкрос-Грейнджу і дружину незнайомця, — вигнанку, відтяту від усього, що було звичне й дороге, — уяви собі безодню, що мене затягувала! Не хитай головою, Неллі,— це ж ти допомогла їм згубити мене! Ти мусила поговорити з Едгаром — мусила! — і вмовити його, ці щоб він дав мені спокій! О, я мов у вогні! Хочу вийти звідси на волю! Хочу знов бути тим дівчиськом, напівдиким, сміливим, вільним, і сміятись у відповідь на образи, а не шаленіти від й гніву! Чому я так змінилася? Чому моя кров палає пекельним вогнем, ледве мені скажуть слово? Я певна, що знов стала б собою — якби мені хоч раз вийти у вересове поле! Розчини вікно навстіж! І нехай так і лишиться! Скоріше! Чого ти стоїш?

— Бо не хочу, щоб ви застудилися до смерті,— відповіла я.

— Бо не хочеш, щоб я ожила! — похмуро мовила вона. — Ну, та не така вже я немічна: відчиню сама!

Перш ніж я встигла її спинити, вона підхопилася з ліжка і, ледь тримаючись на ногах, перейшла через усю кімнату, відчинила вікно і висунулася назовні, незважаючи на крижаний вітер, що шмагав її по плечах, мов батіг. Я вмовляла її — і зрештою спробувала відтягти силоміць. Та гарячкове збудження додавало їй сили (в неї справді була гарячка, в цьому переконали мене її подальші дії й слова). Місяця не було, і внизу все ховалося в туманному мороці: жодного вогника ні поблизу, ні вдалині — усюди давно вже погасили світло; а вогнів Буремного Перевалу звідси й ніколи не було видно — та вона запевняла, що бачить їх.

— Подивись! — гаряче скрикнула вона. — У моїй кімнаті горить свічка, і дерева хитаються перед вікном, а ще один вогник — то світло на горищі у Джозефа. Джозеф пізно лягає спати, правда ж? Він жде, поки я прийду додому і можна буде замкнути хвіртку. Довго ж йому доведеться чекати! Це тяжка путь — і надто тяжко в мене на серці, щоб вирушати в неї! А шлях мій лежить попри Гімертонську церкву; поки ми були разом, ми не боялися привидів, ще й хизувались одне перед одним: станемо на цвинтарі й кличемо мерців постати з могили. А зараз ти на це зважишся, Гіткліфе? Якщо так, я не відпущу тебе! Я тоді не лежатиму там сама: нехай мене закопають на дванадцять футів[4] у землю і звалять церкву на мою могилу — я не заспокоюся, поки ти не будеш зі мною. Я не заспокоюся ніколи!

Вона помовчала — і мовила з чудною посмішкою:

— Він вагається — хоче, щоб я прийшла до нього сама! То й знайди дорогу — іншу, не через цвинтар! Ти зволікаєш; втішся — ти завжди йшов за мною!

Побачивши, що марно суперечити її безумству, я хотіла, не встаючи, дотягтися до якогось простирадла та закутати її в нього (бо не наважувалася залишити її саму біля розчиненого вікна), коли, на мій подив, рипнули двері — і до кімнати увійшов містер Едгар Лінтон. Він тільки зараз повертався з бібліотеки і, проходячи передпокоєм, почув наші голоси; його зацікавило — чи налякало, — що ми розмовляємо глупої ночі.

— О сер! — вигукнула я, бачачи, що крик жаху вже ладен зірватися з його уст через видовище, яке він уздрів тут, у похмурій напівтемній кімнаті. — Моя бідна пані хвора, і щось я не можу з нею впоратись. Будь ласка, підійдіть до неї та вмовте лягти у ліжко. Не гнівайтеся: до неї ж ніяк не підступишся — тільки як вона сама забажає!

— Катрина хвора? — скрикнув він, кидаючись до нас. — Зачиніть вікно, Неллі! Катриної Чому ти…

Він затнувся: змучений вигляд місіс Катрини Лінтон так його нажахав, що чоловікові на якусь мить відібрало мову — і він міг тільки в заціпенінні переводити погляд із неї на мене.

— Вона тут вередувала, — вела я далі,— і майже нічого не їла, та ні на що не скаржилась; а що не хотіла нікого бачити до сьогоднішнього вечора, то ми й не могли розповісти вам, у якому вона стані — бо самі не знали. Та це нічого!

Я відчувала, що мої виправдання звучать не до ладу; хазяїн спохмурнів.

— То це нічого, Неллі Дін? — мовив він суворо. — Я чекаю більш зрозумілих пояснень такого поводження. Ви ще доповісте, чому тримали мене в цілковитому незнанні!

Він пригорнув дружину й тужливо вдивився в її обличчя.

Спершу вона не впізнавала його: він був поза полем її затьмареного зору. Однак таке марення не було постійним; відірвавши погляд від пітьми за вікном, вона поступово зосередила увагу на моєму хазяїнові й утямила, хто тримає її в обіймах.

— О! Ти прийшов, так, Едгаре Лінтон? — у гнівному піднесенні проказала вона. — Ти — одна з тих речей, що вічно У трапляються під руку, коли вони менш за все потрібні; а як треба — їх не знайдеш ніколи! Гадаю, зараз голосіння тут буде досить — точно буде досить! — та це мене не втримає від моєї вузенької хати — мого прихистку, де я опинюся ще до початку весни. Ось так: не до Лінтонів — затям! — не під церковне склепіння; я буду просто неба, а в узголів'ї — камінь. А ти — як знаєш: можеш іти до них, а схочеш — прийдеш до мене!

— Катрино, що ти накоїла? — почав мій хазяїн. — Я більше для тебе нічого не значу? Ти любиш цього мерзенного Гіт…

— Цить! — скрикнула місіс Катрина Лінтон. — Замовкни, чуєш? Якщо ти згадаєш це ім'я — я тут-таки доведу справу до кінця — я вистрибну у вікно! Ти можеш володіти тим, до чого можеш діткнутися зараз; але душа моя буде там, на вершині пагорба, перш ніж ти знову торкнешся мене своїми руками! Я не хочу тебе, Едгаре; я хотіла тебе, але це в минулому. Вертайся до своїх книжок. Я рада, що вони тебе втішать —