Читати книгу - "Зло не має влади"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Зшивач у моїй руці сіпнувся. За єдину мить я цілком втратила владу над мечем; закричала від болю в судомно стислій руці, метнулася вперед, туди, де горів вогонь. У просторій, зручній камері сиділи двоє — один, з вигляду чудовисько, був прикутий ланцюгом до стіни, другий вільний, його обличчя я не встигла розгледіти. Зшивач націлився на вільного та, хоч як намагалась я його втримати, з розгону проткнув йому бік.
Почувся жахливий звук роздертої тканини. Світло трьох великих смолоскипів поблякло. У своєму останньому ривку Зшивач виштовхнув мене на лице світу; я побачила принца-деспота, який подався вперед і натягнув ланцюга, та Максиміліана, котрий дивився на мене широко розплющеними, дуже чорними очима. Його біле волосся прилипло до блідого чола; він тримався за бік обома руками, долоні були червоні й липкі.
— Максе, — прошепотіла я. — Він сам… Це він сам! Зшивач!
Я спробувала відкинути меч, та пальці намертво вчепилися в руків’я. Клинок вислизнув із Максиміліанового боку; тут, на лиці світу, я не бачила вправленої у Зшивач нитки, але сам меч був тепер криваво-лакованим, і на вістрі в нього, мов насаджений на шпильку метелик, тремтів аркуш паперу.
— Максе! — прошепотіла я.
— Ти мені все розбила, — сказав він кволим голосом.
Він відтулив долоні, я побачила сумку, розпорену майже навпіл. У сумці дзвякали скалки. Я відчула сильний запах — фруктовий і спиртовий водночас.
— Чорнична настоянка, — простогнав Максиміліан. — За що?!
Я лизнула меча. Червона рідина виявилася нудотно-солодкою й обпікала язик.
— Як ти тут опинилася? Де ти була взагалі?! Я поткнувся у ваш світ, а там час зупинився! І тебе нема ніде… Де тебе носило?!
Я нарешті змогла розтиснути пальці, які вчепились у Зшивач. Клинок упав на кам’яну підлогу разом із нанизаним на нього папірцем. Руку мою палило наче вогнем; я стягла рукавичку й мигцем побачила долоню, густо вкриту пухирями.
— Маги дороги говорять правду, тільки коли їм це вигідно, — проникливо зауважив принц-деспот.
Він сидів у кріслі, заклавши ногу на ногу, начебто ланцюг, який приковував залізний нашийник до стіни, хвилював його не більше, ніж вінок із польових квіточок. Поруч на маленькому столі стояла тарілка з яблуками, глечик і кухоль.
Максиміліан порпався у своїй сумці. Книга-перевертень була пробита, залита настоянкою і, начебто в шоці від такого катаклізму, повільно змінювала вигляд: оберталася чорним шкіряним томом із застібками.
— Максе… Тебе поранено?
Некромант обмацав себе з видимою недовірою:
— На куртці дірка. Чимала. І штани… ні, сухі. Диво.
— Це Зшивач! Той самий меч. Він сам…
Я замовкла. Не хотілося виказувати таємницю в присутності принца-деспота. А крім того…
У світлі смолоскипів я уважно вдивилася Максиміліанові в обличчя. Колись я не помічала, які в нього тонкі, неприємні губи, як хитро бігають очі. Некромант не повинен знати, що я сама вмію виходити на виворіт. Не повинен знати, що я навчилася подорожувати між світами; якщо він зрозуміє, що я сильніша й можу без нього обійтися — він зрадить мене…
Якщо вже не зрадив.
На мій допитливий погляд некромант відповів настороженим поглядом; я підняла свій меч. На вістря була нанизана записка: «Ні. Ви мені нічого не винні. Завтра я думати перестану».
Усе зрозуміло. Зшивач протяг нитку від старого літопису до найважливішого вузла: записки. Якби записка не зберігалася в сумці Максиміліана, дідька лисого я відшукала б некроманта — у підземеллі, поруч із принцом-деспотом…
— У вас нарада? — запитала я недбало. — Що ти тут робиш, Максе?
— Вийдімо, — якось скуто запропонував Максиміліан.
На порозі камери я озирнулася на принца-деспота; той гриз яблуко, дивлячись нахабно й дуже злобливо.
* * *
Сходило сонце, але день здався мені сірим. Коридори замку скулилися, мов нори хробака у в’ялому яблуці. До мене дійшло, хоча й не відразу: я ж провела майже годину на вивороті!
«Якщо довго пробути на вивороті життя, геть усе починає здаватися огидним, мерзенним… Навкруги ввижаються вороги. Зрештою людина захлинається у власній жовчі…»
Але ж це сказав мені Максиміліан. А він міг збрехати. Некроманти завжди брешуть.
— Де ти була, Ліно? Гарольд, тупа тварюка, сказав, що відвів тебе у твій світ…
— Не смій так говорити про Гарольда, некроманте! — я вибухнула, начебто тільки й чекала приводу для сварки. Максиміліан, попри очікування, не підлив оливи у вогонь.
— Гарольд сказав правду? — запитав некромант із незвичною лагідністю.
— Так, — буркнула я.
Максиміліан потарабанив пальцями по поруччю балкону. Звідси, з другого поверху, видно було тільки господарську частину подвір’я — тут блукали кури, яким начхати було на Сарану, виворіт і короля.
— Але потім він мене повернув, — збрехала я, розглядаючи велику білу курку. — Я його переконала.
— Тоді він збрехав мені?
— Напевно, — я знизала плечима. — Знаєш, він не вважає некромантів людьми, з якими можна поводитися по-джентельменськи.
Знову я його вколола; кутики його тонких, негарних губів здригнулися:
— Гаразд… Як ти здобула Зшивач?
— Мені дав його Ланс. Воїн. Ну, загалом, він тепер уже річка. Ми з ним були знайомі, — я покусала губи. — Він дав мені меч. От і все.
— І все?
Максиміліан обережно взяв мене за зап’ястя. Перевернув руку долонею догори. Авжеж, мені слід було взяти посох і швиденько вилікувати це неподобство. Але не мала сили.
— Звідки це в тебе?
— Меч… натирає руки.
— А що ти робила цим мечем?
«Шила».
— Максе, я стомилась, як собака. Часу лишилося — рівно доба до завтрашнього світанку… Можна, ти не будеш морочити мені голови?
Він випустив мою руку. Я потупилася під його поглядом. Мусила терміново придумати щось, аби відвернути розмову вбік.
— До речі, про що ти розмовляв із принцом-деспотом?
— Ні про що. Я прийшов перевіряти, чи добре його замкнули й прикували.
— Він дуже нахабно дивився.
— Він завжди так дивиться. Навіть якщо ти йому ніж приставиш до горла, він дивитиметься на тебе так, начебто вирішує твою долю: повісити чи зварити в казані…
Максиміліан говорив, схиляючи голову до плеча й дивлячись на мене запитливо. Чи мені здавалося? У вухах дзвеніло дедалі дужче: чи то втома брала своє, чи виворіт так мене виснажив. І не було кому простягти долоню над головою та промовити: «Оживи»…
— Тобі треба відпочити? — некромант чи то запитував, чи стверджував. — Може, зайдемо у твій світ… Годинки на дві?
Здавалось, якщо зараз не присяду куди-небудь — звалюся лантухом. Мені обов’язково треба було відпочити, ось тільки Зшивач…
Я боялася, що коли потягну меч до свого світу — нитка, засилена у вушко голки, вислизне або порветься.
Розділ
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Зло не має влади», після закриття браузера.