Читати книгу - "Зло не має влади"

підлогу; поперечина втонула у ворсі, моя рука ввійшла в переплетені вузли та ковтуни. Червона нитка зникла з поля зору. Я впиралася щосили, смикала її, силкуючись витягтися, але вже за якусь мить налякалась: а раптом він і мене затягне туди, вглиб, у цю злежану плутанину?! Примара Лісового Воїна звеліла мені нізащо не випускати руків’я… Але чи багато він розуміє в житті, цей давно померлий лісовик?

Я вирішила рвонути меч востаннє — і тоді вже, будь що буде, випустити його. За мить до ривка Зшивач раптом зробився покірливим і легким — я висмикнула його майже наполовину. Не встигла здивуватися; меч і далі легшав, тож наступної секунди я визволила його цілком. Червона нитка, просмикнута у вушко голки, виявилася переплетеною із незнайомою чорною.

Я випросталася. Меч був наче картонний. Я рушила до виходу, і червона нитка разом із чорною ковзали, не плутаючись, за мною; Зшивач тим часом дедалі легшав. Я зовсім перестала відчувати його вагу, а далі меч потягнувся вістрям догори.

Він підіймався вище та вище, нитки тяглися за ним, неначе корабельні снасті, закріплені на верхівці щогли. Вістря звернулося до купола, червона нитка світилась, як новорічна гірлянда, чорна здавалася просмоленим шпагатом. Із тихим, виразним тріском рвалися всі старі зв’язки, всі клубки й петлі, вивільняючи червону нитку; я стала навшпиньки. Через кілька секунд мої підошви відірвалися від землі, й меч упевнено потяг мене вгору.

Долоня моя спітніла. Меч ладен був вислизнути, мені довелося покинути посох і вчепитися в нього обома руками. Зшивач підіймав мене, це було схоже на моторошнуватий атракціон, тим більше що червона нитка святково мерехтіла, а по лезу Зшивача бігали відблиски. Чи меч тягне нитку? Чи нитка підіймає меч?

Навершя посоха, що лишився на землі, віддалялося, мерхло, світилося дедалі тьмяніше; під куполом я почала чхати від пилу й вологи, з жахом розуміючи, що лечу не сама — мене тягне, і триматися за руків’я вже несила. І тої самої миті, коли я вже готова була впасти, Зшивач почав опускатися. Спершу повільно й урочисто, далі щораз швидше, так що, приземляючись, я трохи відбила підошви. На короткий час я отримала можливість рухатися з власної волі — швидко схопила посох, як могла, прилаштувала його за поясом ззаду, жахливо незручно… Зшивач тим часом важчав і важчав, аж поки не проломив своєю вагою стелаж, на який я додумалася опустити вістря, глибоко ввійшов у землю… І знову полегшав, вислизнув, потягся вгору, підіймаючи червону нитку. Я встигла вискочити на поріг Храму-Музею; небо світлішало, і в це небо мене Зшивач тяг, ніби тягарець на мотузочці.

* * *

Так він шив.

Як у мене не відвалилися долоні — не знаю. Напевно, допомогли магічні вміння; без рукавичок нізащо меча не втримала б. Зшивач підносив мене в небо, мов прапор на флагштоку, і якийсь час я ковзала над містом, бачила далекий світанок щораз яскравіше. Але це було ще не таке велике лихо: витягаючи за собою нитку, Зшивач опускався кожного разу в іншому місці. Якщо це була вулиця — меч входив глибоко поміж каміння бруківки. Якщо чиєсь подвір’я — меч тонув у землі, траві, піску, в переплетенні виворітних ниток. Одного разу ми приземлилися на даху чийогось будинку; Зшивач увійшов у дах і під своєю дивовижною вагою провалювався далі, покрівлю розвернуло й мене добряче подряпало. Не випускаючи меча, я провалилася на другий поверх, а далі на перший, і нарешті підвал чужого будинку. Тут жили не в злагоді — на вивороті панувала плутанина, та червона нитка впевнено тяглася за мечем, оминаючи петлі, розриваючи вузли. У підвалі смерділо цвіллю й кислятинням, уздовж стін громадилися лантухи; я висмикнула меча з твердої втоптаної глини й ледь устигла вибратися з підвалу драбинкою, хитаючись, вискочити на ґанок напівзруйнованого будинку — й меч знову злетів, а я теліпалася на ньому, як живець на гачку.

Цілком розвиднілося. Зшивач підтягла мене впритул до замку, я бачила людей принца-деспота, котрі похмуро сиділи навколо багать у своєму таборі, у колі перекинутих возів. Вони показували на мене пальцями, на багатьох обличчях позначився острах. Я, наскільки змогла, скорчила «мужнє» обличчя — бракувало ще, аби могутній маг, який летить у хмарах разом зі своїм мечем, плакав на людях від болю в долонях, від страху, від утоми…

На лиці світу ці люди мали для мене однаковий вигляд — вони були воїнами деспота, найманцями, безжальними й хижими. Тепер, на вивороті, я була вражена тим, які вони різні: одні здавалися майже дітьми, маленькими й дурненькими, інші були потворними, як сам деспот, треті нічим не відрізнялися від себе самих на лиці… Я розмірковувала про це очужіло, аби тільки відволіктися, бо польоти-занурення Зшивача виснажили мене мало не до смерті.

Далі Зшивач побажав увіткнутися в пеньок під самою стіною замку, осторонь від мосту, обіч дороги до лісу. Я думала, що пеньком усе й обмежиться — але ось уже поперечина увійшла в порохняве дерево, а Зшивач дедалі важчав. Моя рука провалилась, і сам пеньок раптом розпався, посипалися тріски, замиготіли потривожені мокриці, короїди, личинки… Зшивач безжально тяг мене донизу, я хотіла відпустити руків’я, та пальці зсудомило. Ухнули, обвалюючись у порожнечу, грудки землі. Я увіткнулась обличчям у чорнозем, подумала, що задихаюся, щосили рвонулась — і задихала ротом, захекала й вилаялася. Я сиділа на дні підземного хідника, над головою зяяла діра, там, на ранковому небі, вгасали зірки. А десь зовсім поряд чулися людські голоси, й червона нитка тяглася вздовж коридору. Я покірно чекала, що Зшивач зараз знову потягне догори, та він барився. Вага його не змінювалася, тільки кінчик ледь-ледь здригався, і червона нитка тремтіла, ніби дуже груба струна. Невже «шиття» скінчилося?!

Я звелася на тремтячі ноги. У волоссі застряг великий жук, який мирно дрімав у щілині порохнявого пенька й зненацька опинився в ролі біженця без даху над головою. На вивороті цей жук мав точнісінько такий самий вигляд, як на лиці світу, й виходить, був особистістю цільною, без подвійного дна.

Зшивач уже тихенько тяг мене — вперед і вгору — слідом за червоною ниткою. Я побрела за нею, не опираючись. Земляні стіни змінилися кам’яними, запахло димом і гнилизною, запах погустішав. Праворуч і ліворуч відкрилися ніші в стіні, забрані в крицеві ґрати. На грубому прутті спліталися вузлами виворітні нитки. Я раптом зміркувала, що опинилася в темниці, де тримали державних злочинців.

Я була тут лише один раз, та й то не в самій в’язниці, а в підземеллі при вході. Колись Уйма сидів тут, спершу як в’язень,