Читати книгу - "Кола на воді"

похід-знайомство. Ренаті якраз придбали нову сукню з останньої колекції… кого… Та біс його знає, вірніше, Рената знала, у неї стосовно тих шмоток пунктик, хоча… сукня та здавалася другою шкірою й відбивала памороки з першої ж секунди. Хотілось не просто дивитися на неї, близьку, тільки простягни руку, а зібрати в оберемок, затиснути міцно в собі й не відпускати до повного знесилення. Вона лише сміялася, красиво відкинувши голову на сидіння авто. Солодка. Бажана. Наречена. Дружиною мала стати за кілька днів, тому й не можна було відкладати знайомство з дочкою.

Заїхали. Оченята-квітки спалахнули на порозі так сонячно, що хотілось примружитись. Татко приїхав! Рученята на шиї й дихання – тепле-тепле. Татусю. Зібралась за мить, немов боялася, що утече чи забуде, а то з’являться справи – невідкладні, як завжди буває. Дивилась в очі, хапала за руку й аж підстрибувала, йдучи поруч. Татко. У машині понуро опустила світлу голівку і якось збоку зиркала то на нього, то на Ренату. Мовчала. Тільки «так» або «ні». Й пальці у вузол, ще б нігті почала гризти (робила це завше, коли нервувала), але втрималась, тільки зібрана-зібрана, мов на уроці без виконаного домашнього. Чому ж він не зупинив машину? Не обійняв гаряче, так, щоб зрозуміла: ЗАВЖДИ буде в його житті – щоб не сталося, скільки б жінок не змінилось, вона була, є і буде його дівчинкою-світлячком. Але ж ні, не зупинив. Перша реакція, нормально, скоро звикне. Дурниці. Які ж то дурниці – статті в рубриці «психологія». Рената складала журнали ті стосами й діловито помічала цілі абзаци, готувалася, але ж він… він чому не відчув?

Кафе. Оксанка обожнювала бувати там. Ще раніше, з Іриною, вони часто збирали останні копійки, чекали неділі й, радісно взявшись за руки, йшли туди втрьох. А Оксанка підстрибувала, як пружинка. Вище! Вище! Вище! Господи, не міг він відвезти їх в інше місце? У будь-яке інше, бо чого-чого, а таких солодких королівств – хоч греблю гати, тільки встигай обирати. А ні, бо… звичка. Й доня сиділа навпроти них, мов розіп’ята, нюхала морозиво, вперше, раніше такого ніколи не виробляла, а воно, бач, сльози ховала. Маленька моя, мужня дівчинка, ти до останнього трималася, щоб не зіпсувати зустріч з татом, якого раптом стала бачити так рідко, та й недільним вперто відмовлялася називати. Ну який недільний? Тато – це тато, а не вихідний день.

До кімнати зазирнула Рената, неначе відчула спогади, постояла навпроти у чомусь чудернацьки-прозорому, а потім метеликом присіла поруч.

– Що там у тебе?

Чоловік зітхнув, розгорнув щоденник на потрібній сторінці й мовчки простягнув. Вона прочитала швидко, пробіглась розфарбованими очима по дитячих літерах й ображено закусила губу:

– Дурниці. Це коли ж я на дієті сиділа?

Анатолій вихопив свій скарб, притулив до серця. Воно боліло, хотілось так само зробити боляче:

– А не завадило б посидіти.

Жінка округлила очі й зіскочила, немов вжалена, кинула блискавку ображеного погляду й гучно вдарила дверима. Все. Пішла шукати потрібну статтю в рубриці «психологія», а йому теж час – шукати.

Надворі було сонце нового дня. Скільки ж це він проспав? Довкола будинку, щасливо висолопивши язика, нарізав кола Бой, а помітивши чоловіка, підскочив й радісно заметляв хвостом.

– Привіт, друже. Як справи?

Пес голосно гавкнув.

– Добре? От молодчина.

З-за гаража вигулькнув Віталій, приязно подав руку для потискання:

– Анатолію Степановичу, як спалося?

– Помітно, що з ліжка виліз?

Охоронець посміхнувся:

– Вам сон прописувати потрібно – як ліки. А зараз куди?

– Виконуватиму наступне призначення лікаря. Треба поїсти… морозива.

– О!

– Так, найсмачнішого в місті.

«Казку» знайшов швидко. Тут все було, як колись, навіть келишки на довгих ніжках й дитячі малюнки у вишуканих рамах на кожній стіні. Смішне оздоблення, але правильне. Дитинство – то найдорожче. Замовив морозива, шукаючи поглядом ямочки на щічках, проте до столику підійшла яскрава блондинка й оголила неприродно білу посмішку. Подякував, заплющив очі й понюхав яскраві кульки солодкого дива. Дівчина сховала посмішку й заклопотано повернулась на місце, мовляв, ото диваки, винюхують щось. Взяв ложечку й спробував. Смачно. Недарма дівчатка тут усі кишенькові лишали. Замовив ще одну порцію, потім ще, ще і ще, доки нутро не промерзло. Ось так краще. Запитав про Лілю. Блондинка зморщила носика:

– Лілька? Так вона тут вже чотири місяці, як не працює. Звільнив директор, бо своїми кістками клієнтів розлякувала.

– Кістками?

Дівчина багатозначно підтягнула фартушок під соковитими персами:

– Атож. Їй в музеї працювати – у якості експоната кісткової системи людини. На таку глянеш, то і їсти перехочеться. Та й… почувала себе Лілька погано: волосся випадало, нігті кришилися, слабкість, а вона все рахує калорії й грами. Навіжена. Під кінець важила – сорок кеге від сили.

– А адресу знаєте?

Жіночі очі з цікавістю пройшлися з ніг до голови:

– А ви хто їй?

– Друг.

– Ясно. То вона у вас так втріскалась? Ну-ну. Сам морозиво порціями ковтає, а її на дієти підсадив. Ну не козли ви? У лікарні вона, психушці.

– Де?

– Кажу ж, лікується. Болячка та ніби психологічна. Вона їжі боятися стала! Прикинь?

– Ніко, ти чого там застрягла? Замовлення!

– Шеф… Зараз! Ти б відвідав її, га? Бо ми з дівчатами на початку ще бігали, а потім то одне, то інше… а батькам не до неї: то розлучаються, то сходяться… живий серіал. Сходіть. Була шоста палата. Лілія Дейнеко. Морозиво ще будете?

– Спасибі, іншим разом.

– Ну-ну.

Лікар зрадів.

– То ви її знаєте?

– Ні. Ліля – подруга моєї дочки.

Молодий чоловік почесав потилицю й зітхнув:

– То чому без дочки? Лілю зараз підтримати необхідно, вона старається, але якщо б мотивацію закріпити, тоді б. Привели б ви дочку, правда. Лілі дуже потрібно.

Анатолій роздивлявся сірі плями на стелі й мовчав. Шкода дівчину.

– А мені можна до неї?

– Чому ні? Можна.

Довгий коридор з десятками однакових дверей по обидва боки. Кроки чути крізь. З палат визирають обличчя. Чомусь хочеться бігти. Що він скаже, ну що він скаже цій незнайомій дівчині? Лікар вказав на потрібні двері. Звідти ніхто не визирнув. Анатолій торкнувся ручки й прочинив. На ліжку біля вікна лежав хребет. Не людина, не дівчина, а саме хребет – з гострими контурами кожного хряща. Заворушився й повернув бліде обличчя із запалими очима. Хотілося відсахнутись, міцно причинити двері й тікати по тому коридору у зворотному напрямку. Саме так, мабуть, виглядають натурниці для образу тієї, що з косою. Дівчина кліпнула і, відчувши справлене нею враження, відвернулась. Лікар з-за спини шепотів самими губами: