read-books.club » Сучасна проза » Кола на воді 📚 - Українською

Читати книгу - "Кола на воді"

278
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Кола на воді" автора Олена Печорна. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 37 38 39 ... 62
Перейти на сторінку:
що привид, трав’яний привид дитинства. Сірого? Мабуть. Зате справжнього. А лише справжнє – красиве. Так-так, діду. Файне. Добре ж, старенький, що не бачиш ти того, чого онук набудував. Бо де там оте справжнє? А на могилах рідних він жодного разу не був, не знав, де й шукати. Заросли, певно, вони, густо заросли, загубилися, а потім й зрівнялися із землею і світом. Є і нема, скрізь і ніде, хоча ні, – всюди. Оксанка ж так казала.

Вода тулилася до ніг, втішала. Чоловік підвівся, відчуваючи, як затанцювала перед очима біла мошкара, навіть у вухах задзвеніла. Ото вже недобре. Такий режим, чого доброго, з ніг зіб’є. Треба виспатись й поїсти, та ні, навпаки, поїсти, а потім поспати. На останній думці звідкись виринув сивовусий старенький й кахикнув.

– Степан Олексійович! А я вас будити не став.

Дідок накульгував. От навіщо та палиця, що завжди поруч. Посміхається:

– Та я здогадався. Газету свіжу подарував?

– То я, щоб ви прочитали про знайдених.

– Знаю вже, знаю. Все місто – як вулик. Бач, шекспірівські пристрасті. Кохання.

Чоловік непомітно торкнувся фото в кишені:

– Мабуть, що воно. Кажуть, дурничка, а… Моя мама колись так само втекла.

Старенький примружився:

– Не повернулась?

– Ні, народила мене.

– То ти – щасливець. Від великого кохання народитися – дар.

Анатолій зітхнув.

– Мабуть. Але батька я ніколи не знав, навіть не здогадувався, хто він. Може… може, і маму тому любив натхненно – одразу за двох.

Сиві вуса наблизились до води, зазирнули, провели старечою долонею по зморшкуватому обличчі.

– Люблять так, як серце любить. Не продиктуєш йому. А що батька не знаєш, то боляче. Коріння удвічі зменшується. Це ніби… обрубав його хто наполовину.

– Степане Олексійовичу… До мене Оксанка приходити стала…

Старенький підскочив на одній нозі й подивився пильно:

– Приходити?

– Ну то я так… У спогадах, і так яскраво, неначе насправді відбувається.

Дід задумливо похилив голову на обперті долоні.

– То, синку, або на щастя, або на біду.

– Як?

– Бо чи відпустить тебе, чи навпаки – згубить. Знаєш що, сину, ти б відпочив від біганини, га? Посидів, подумав.

– Та у мене від тих думок голова лусне.

Старенький посміхнувся й щось дістав з кишені.

– Лусне, кажеш? На ось… візьми.

На долоні лежало три горішки, також зморшкуваті й теплі-теплі. Анатолій посміхнувся. Так от кого шукає він у цьому старенькому? Діда. Навіть вуса є, й горіхи… Може, ще й медом пахнуть?

– Що нюхаєш? Їсти треба.

– Спасибі. Сонцем пахнуть. Сонцем.

Вони дихали одним повітрям, навіть спали в одному ліжку, а вже були не разом. Анатолій відчував, як почуття робляться слизькими: не висловиш і не втримаєш.

– Ренато?

– Так.

– Ти ще мене кохаєш?

Жінка дивиться спокійно, навіть не кліпне.

– Ще.

«Я сьогодні довго спала. На те й вихідні, щоб валятися в ліжку аж до… Лелечко! То це вже дванадцята, а я ще у ліжку! Мама також спить, але й не дивно: прийняла заспокійливе, щоб з-а-с-п-о-к-о-ї-т-и-с-ь. Кепські справи, бо у неї для цього завжди була музика, а у тата – Рената, щоправда, не була, а з’явилась.

Вчора водили мене у кафе, так-так, ВОДИЛИ, ніби маленьку. Годували морозивом і знайомились, напевно, один з одним, бо на мене майже не дивились, принаймні ця його Рената не дивилась. А з іншого боку, що їй на мене витріщатися? Краще хай їсть своє морозиво, але тільки ложкою помішувала – так красиво-красиво, й воно геть усе поплило. Шкода. Морозиво там смачне. То вона на дієті? Ця може. Була ж у он у якій модній сукні, аж в очах паморочилось, а дієти зараз також модні, то й сидить… як Ліля. Ні, Лілі байдуже до того, що модно, вона просто закохана.

Ліля. Пам’ятаю, як вперше її побачила, у тому ж самому кафе з найсмачнішим морозивом. Ліля була кругленька й щаслива, точно щаслива, бо з ямочками на щічках. Скільки ж їй було тоді? Ой! Багато. Цілих дев’ятнадцять. Доросла, аж страшно, до того ж, вже працювала – офіціанткою, а з нами, малявками, чомусь вирішила потоваришувати. Віка страшенно пишалася тією дружбою, як тільки з’являлися кишенькові, то одразу бігла купувати морозиво, навіть ангіну заробила, а морозива не кинула топтати. Вже Ліля й сварилася, нишком підливала трошки гарячого какао, щоб не таке холодне. А ми їли й не помічали, так кортіло зі старшою подружкою потеревенити. Хоча ні, Ліля не просто старша подружка, вона – СПРАВЖНЯ.

Вчора мене врятувала… Сиджу над смачнючим морозивом, а чогось на тата з тією його… модною дивлюся, а мама… вдома, і сльози душать, ось-ось поллються, як скажені, а плакати не можна… Ліля одразу ж все збагнула й з-за татового плеча давай мавпочку копіювати. У неї мавпочка завжди так смішно виходила. Директор побачив, сварився! А тільки відвернеться, Ліля його копіює. Ну хіба тут заплачеш? Краще вже морозиво їсти, от я за п’ять хвилин геть усе чисто вигребла, а потім добавки попросила, ще й ще. Раніше тато нізащо стільки не дозволив проковтнути, а вчора могла б скла наїстися – не помітив, притискався до Ренати та сяяв, мов нова копійка. От я і їла, а що? Не на дієті ж. Це Ліля на дієті, бо закохалася.

Ото мені кохання!!! Втовкла собі в голову, що Він припинив дзвонити, бо побачив, що товста. По-моєму, дитячий садок. До того любив, а зустрівся, помітив, що товста, – то вже одразу й ні. Та і яка вона товста? Красива. А зараз нічого не їсть, худюча, ямочки кудись зникли. Як це вона мене взагалі вчора помітила? Очевидно, зовсім кисла сиділа, бо Ліля, окрім свого кохання й кілограмів, нічогісінько довкола останні місяці не бачить. Немов захворіла. Ой! Віка вчора по телефону говорила про хворобу, ще назва така чудернацька… ано… анорексія. Ото словечко вигадали! Зараз подивлюся, що то таке.

Ой! Ой! Ой! То це люди з тими дієтами до такого стану себе доводять?!!! Фотографії – жах!!! Самі кістки, неначе на малюнках про голод. Бр-р-р. І невже то справді кохання?»

Анатолій загорнув щоденник. Пальці ще пам’ятали дотик до літер, написаних нею. Так дивно. Щоденник почав читати не спочатку, а одразу з останніх записів, то, виходить, та подорож у кафе відбулася… рік тому. Так. Влітку. То було неймовірне літо… його пристрасті. Десь одразу після десятиліття Оксанки він зважився зізнатись і розставити усі крапки над «і», хоча ні, розмалювати крапки, бо зробив це на диво легко, неначе зомбований.

Він пригадує той

1 ... 37 38 39 ... 62
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кола на воді», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Кола на воді"