Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

Том покірно сприйняв цю «приємну» новину, подумавши: «Цих приречених, мабуть, теж забрали від жінок і дітей, і вони тужитимуть за ними не менше, ніж я за своїми». Однак автор мусить сказати, що останні слова Гейлі і перспектива ні за що опинитися у тюрмі Тома прикро вразили. Адже він завжди пишався своєю порядністю. Так, бо чим йому ще було пишатися? От якби він належав до верхівки суспільства, він мав би чим чванитися, а так… Але і цей день пройшов, увечері Гейлі та Том вже дісталися Вашінґтона, де і влаштувалися на ночівлю: господар у готелі, а раб — у тюрмі.

Наступного ранку, близько одинадцятої, біля приміщення суду зібралася публіка. Люди по-різному очікували початку аукціону: хто палив, хто жував тютюн, плюючись навсібіч, хто лаявся, а деякі просто спілкувалися. Негри, яких зараз мали пустити з молотка, сиділи неподалік і впівголоса перемовлялися. Жінка на ім’я Агар була типовою негритянкою. Вона виглядала старшою за свій вік. Мабуть, виснажлива праця і хвороби зарано зробили з неї стару бабу. Достатньо було одного поверхневого погляду на цю жінку, аби зрозуміти, що вона майже не бачить, а її ноги й руки нещадно скрутив ревматизм. Поряд з нею був її син Альберт. Виглядав він розумним хлопчиною. Він — єдина дитина з великого колись сімейства, яка досі залишилася при матері, решту одного за одним продали на Південь. Мати тремтячими руками чіплялася за сина і щосили намагалася роздивитися кожного, хто приходив оглядати його.

— Не бійся, тітонько Агар, — заспокоював її найстарший із виставлених на продаж мужчин-негрів. — Я замовив у містера Томаса словечко за тебе. Він обіцяв, якщо вийде, продати вас одному господарю.

— Хто каже, що я ні на що не здатна? — схвильовано говорила стара, здіймаючи тремтливі руки. — Я і куховарити, і посуд мити, і прати можу. Чого б таку й не купити за копійки? Ти їм так і скажи. — І вона вирішила ще раз повторити: — Так і скажи їм.

Гейлі продерся крізь натовп, підійшов спершу до старшого негра, відкрив йому рота, позаглядав, у якому стані зуби, наказав йому випростатися, нагнутися і продемонструвати мускулатуру. Потім так само оглянув наступного. Третім був Альберт. Гейлі обмацав його руки, уважно подивився на пальці, сказав підскочити, перевіряючи силу і спритність підлітка.

— Без мене він не продається, — перелякано сказала стара. — Нас потрібно купувати разом. Гляньте, господарю, яка я міцна! Я ще довго вам служитиму.

— На плантаціях?! — змірявши її презирливим поглядом, сказав Гейлі: — Там тебе ненадовго стане! — відрубав він і відійшов убік, явно задоволений товаром, виставленим на продаж. Він чекав початку торгів, начепивши капелюха набакир і запхавши одну руку до кишені, а іншою тримаючи сигару.

— Ну, як вони вам подобаються? — звернувся до нього один із купців, бажаючи переконатися, чи правильно він оцінив негрів.

— Я торгуватимусь за тих, хто молодші і за хлопця, — сказав Гейлі і сплюнув.

— Хлопчик і стара разом.

— Ще цього мені бракувало! Та вона ж однією ногою вже в домовині. Тільки даремно хліб їстиме.

— Отже, не візьмете її?

— Хай шукають дурня! Стара покручена з ніг до голови, напівсліпа, до того ж втратила розум.

— Таких часом купують. На вид ніби і на ладан дише, а насправді витривала, міцна, — замислено сказав співрозмовник.

— Я не такий. Мені такого добра і задарма не треба.

— Шкода розлучати стару із сином: вона на нього молиться. Може, її дешево продадуть?

— У кого є зайві гроші, хай собі пускає їх на вітер. Малого можна продати на плантації, а зі старою панькатися, даруйте, і за так не хочу.

— Але ж вона і тужитиме!..

— Звичайно, — байдуже відказав работорговець.

Їхню розмову перервав гул у натовпі — на площу йшов аукціоніст, енергійний приземкуватий чоловічок. Він спритно пробирався на своє місце. Стара негритянка зітхнула і обхопила сина обома руками.

— Не відходь від матері, синку, тримайся коло мене, тоді нас продадуть в одні руки.

— Мамо, я боюсь! А як у різні? — прошепотів хлопчина.

— Ні, ні, цього не може бути! Якщо нас розлучать, я помру! — знемагаючи від хвилювання, сказала стара.

Аукціоніст владно наказав натовпу відступити назад на кілька кроків і оголосив початок торгів. Все йшло, як по маслу. Негри продавалися швидко, хоча ціни на них були й чималі. Вочевидь, затребуваний товар. Гейлі устиг купити двох.

— Ану, хлопче, — сказав аукціоніст, тягнучись молоточком до Альберта, — Покажись, пройдися уперед.

— Виставте нас разом… Разом! Будьте такий ласкавий, пане! — благала стара, намертво вчепившись у синову руку.

— Ану киш! — безжально крикнув аукціоніст, грубо відпихаючи її. — Ти завершуватимеш торги. А ти, чорнопикий, піднімайся! — верескнув він, підштовхуючи Альберта до помосту.

Позаду них пролунав розпачливий стогін. Хлопчина озирнувся, але зупинитися не міг, тож, змахнувши сльози зі своїх довгих чорних вій, заскочив на поміст.

Його прекрасне гнучке тіло, живий колір обличчя змушували покупців за нього добряче поторгуватися. Він кожного разу перелякано вдивлявся туди, звідки лунав вигук. І ось аукціоніст вдарив молотком — Альберта купив Гейлі. Його спихнули з помосту до нового власника. Він на мить спинився, щоб подивитися на матір, яка, тремтячи, тягнулася до нього усім своїм тілом.

— Пане, купіть мене, заклинаю вас іменем Бога… Купі-і-іть! Я без нього помру!

— У мене теж довго не витримаєш, — відрізав Гейлі. — Відчепися! — кинув він, повернувшись до нещасної жінки спиною.

Стару теж продали швидко. Її за безцінь купив співрозмовник Гейлі, мабуть, схильний до співчуття. Поволі натовп почав розсмоктуватися.

Продані негри, які досі роками жили у одного господаря, обступили стару матір, вона страшенно банувала. Видно було, як цей удар підкосив її.

— Навіть останнього забрали у мене! Ну чому, чому не залишили хоча б його? Адже господар багато разів обіцяв, що мене з ним точно не розучать! — розпачливо голосила стара.

— Сподівайся на Господню милість, тітонько Агар, — сумно порадив їй найстарший негр.

— А чим він тепер мені зарадить?! — прошепотіла крізь сльози старенька.

— Не плач, мамо, не плач! — втішав її син, як умів. — Тебе купив хороший господар, це всі кажуть.

— Та яка мені різниця, який у мене господар! Альберте, синку мій… Останній, єдиний! Як же я без тебе житиму?

— Ну, чого чекаєте? Забирайте її! — скомандував Гейлі. — Марно сльози ллє.

І негри, трохи вмовляннями, а трохи і силою заледве відтягли від хлопця вбиту горем матір і повели до воза нового господаря.

— Ходіть-но сюди, — сказав