Читати книгу - "Кров Амбера"

Тоді він заговорила дуже повільно, немов ретельно підбираючи слова:

— Тому що для мене важливіше зберегти тебе, ніж Люка. Тобі як і раніше загрожує якась незрозуміла мені небезпека, навіть зараз, хоча вона виходить вже не від Люка. Охороняти тебе від цієї невідомої загрози — головніше, ніж не спускати очей з Люка. Отже, я не можу залишитися тут. Якщо ти повернешся в Амбер, то і я туди теж повернуся.

— Ціную твою турботу, — подякував я, — але не бажаю, щоб ти бігала за мною по п'ятах, як песик.

— Ні в тебе, ні в мене немає вибору.

— А що, якщо я просто козирну звідси в якесь віддалене Відображення?

— Я буду змушена піти за тобою.

— У цьому обличчі, або в іншому?

Вона відвела погляд, длубатися виделкою в їжі.

— Ти вже визнала, що можеш бути різними особами. Ти якимось таємничим чином знаходиш мене, а потім заволодіваєш тілом того, хто знаходиться поблизу.

Вона надпила кави.

— Напевно щось заважає тобі зізнатися в цьому, — продовжував я. — Але це так. Я знаю це.

Вона коротко кивнула разок і повернулася до їжі.

— Припустимо, я козирну прямо зараз, — сказав я. — І ти підеш за мною, незрозумілим мені чином… — Я подумки повернувся до телефонних розмов з Мег Девлін і місіс Хансен. — Тоді справжня Вінта Бейль прокинеться у власному тілі з провалом в пам'яті, вірно?

— Так, — тихо відповіла вона.

— І це призведе до того, що Люк залишиться тут в суспільстві жінки, яка із задоволенням знищить його, якщо в неї виникне хоч найменша підозра щодо того, хто він такий насправді.

— Саме так, — слабо посміхнулася вона.

Якийсь час ми їли мовчки. Вона постаралася передбачити будь-який мій вчинок, змусити мене козирнути назад в Амбер і забрати з собою Люка. Мені не подобалося, що мною маніпулюють і примушують до чогось. Адже тоді моє рефлекторне прагнення робити щось протилежне тому, що від мене вимагають, теж здається нав'язаним.

Коли ми закінчили їсти, і я знову налив кави і уперся поглядом у експозицію собак на протилежній стіні. Смакуючи, я неквапливо потягував кава. І нічого не говорив, так як не міг придумати тему для розмови.

Нарешті вона запитала мене:

— Так що ж ти збираєшся робити?

Я допив каву і піднявся.

— Збираюся віднести Люку тростину.

Підсунувши крісло до столу, я попрямував назад в кут залу, де залишив палицю, зрізану гаю.

— А потім? — Не відставала вона. — Що ти будеш робити?

Я озирнувся на неї, взявши палицю і прикидаючи його на вагу. Вона сиділа дуже прямо, поклавши руки на стіл долонями вниз. У її рисах знову проступила зовнішність Немезіди.

— Те, що повинен, — відповів я і попрямував до дверей.

Ледве вийшовши з поля її зору, я прискорив крок. Діставшись до сходи, я побачив, що вона не слідує за мною, і побіг наверх, перемахуючи відразу через дві сходинки. На ходу я витягнув Карти і відшукав потрібну.

Увійшовши до кімнати, я побачив, що Люк відпочиває, прихилившись до купи подушок. Піднос з сніданком стояв на кріслі поруч з ліжком. Я накинув клямку на двері.

— Що сталося, старий? На нас напали, або ще що-небудь? — Запитав Люк.

— Вставай! — Звелів я.

Потім я взяв його зброю і підійшов до ліжка. Допоміг йому піднятися і сунув йому в руки палицю і меч.

— Мене змусили зробити хід першим, — коротко пояснив я, — і я не збираюся видавати тебе Ренді.

— Це дещо втішає, — зауважив він.

— Але нам треба змотуватися, причому зараз же.

— Мене це цілком влаштовує.

Він сперся на посох і повільно піднявся на ноги. Я почув у коридорі якийсь шум, але було вже надто пізно. Я підняв Карту і зосередився.

Пролунав гучний стукіт у двері.

— Ти щось затіяв, і, по-моєму, це помилка! — Крикнула Вінта.

Я не відповів. Бачення вже ставало реальним.

Одвірок тріснув від потужного стусана, і клямку зірвало з дверей. Коли я потягнувся до Люка і схопив його за руку, на обличчі того відбилося розуміння.

— Ходімо, — скомандував я.

Коли я потягнув Люка, в кімнату ввірвалася Вінта, блискаючи очима, витягнувши руки, кинувшись до нас. Її крик: «Дурень!», здавалося, змінився виттям, а потім її постать попливла всіма кольорами веселки, замиготіла і розтанула.

Ми стояли на галявині, і Люк випустив глибокий подих полегшення.

— Ти, хлопче, любиш ризикові трюки, — зауважив він, а потім озирнувся і впізнав це місце.

Він криво посміхнувся.

— Знайоме містечко, — вимовив він. — Кришталева печера.

— Наскільки я можу судити з власного досвіду, — нагадав я, — тут хід часу якраз такий, яке тобі було потрібно.

Він кивнув, і ми повільно рушили до недалекої блакитної гори.

— Їжі і раніше в надлишку, — додав я, — і спальний мішок повинен лежати там, де я його залишив.

— Це підійде, — визнав він.

Коли ми досягли підніжжя, він зупинився, важко дихаючи. Я побачив, що його погляд зупинився на безлічі розкиданих зліва від нас кісток. Відтоді, як тут загинула парочка, видаляюча валун, пройшов, треба думати, не один місяць, термін, досить довгий, щоб пожирачі падалі проробили свою роботу цілком грунтовно. Люк знизав плечима, пройшов трохи, притулився до блакитного каменю. І повільно опустився, сівши на землю.

— Доведеться почекати, перш, ніж я зможу забратися туди, — сказав він, — навіть з твоєю допомогою.

— Зрозуміло, — погодився я. — Ми зможемо закінчити нашу розмову. Як мені пам'ятається, ти збирався мені зробити таку пропозицію, на яку я не зможу відповісти відмовою. Я повинен був доставити тебе в місце подібне цьому, де ти зможеш швидко видужати, причому в Замку пройде набагато менше часу. А в тебе, в свою чергу, були відомості, життєво важливі для безпеки Амбера.

— Правильно, — погодився він. — Але ти ще не вислухав до кінця мою історію. Ці дві теми тісно пов'язані одна з одною.

Я присів навпочіпки навпроти нього.

— Ти розповів мені, що твоя мати повернулася в Замок, потрапила, мабуть, там в біду, і покликала тебе на допомогу.

— Так, — сказав він. — Тому я кинув возитися з Колесом-Примарою і спробував їй допомогти. Я зв'язався з Далтом, і він погодився напасти на Замок.

— Завжди корисно мати під рукою загін найманців, яких можна спішно викликати на підмогу, — процідив я крізь зуби.

Він кинув на мене швидкий дивний погляд, але я зумів зберегти безневинний вираз обличчя.

— Отже, ми провели їх через Відображення і напали на фортецю, — розповідав він далі. — Мабуть, саме нас