Читати книгу - "Новендіалія"

затиснену в правиці «беретту» і натискає на гачок. Приголомшений, хлопець підходить ближче і бачить, що на столі розстелено чомусь старовинну карту міста, і нині з-поміж сивих пасом мерця струменіє кривава цівка, заливаючи майдани та повноводою рікою біжучи вздовж власноруч накресленої Адріаном Раманте вулиці Cardo.

Прокинувся Лука нажаханий, заслаблий та з таким паскудним настроєм, що радо розміняв би його на згаданий вчора Weltschmerz, та ще й доплатив би за зміну. Було вже по обіді, і повертало на вечір; на кухні чулося якесь дзеленькання, і, відвиклий від всякого сусідства, Лука наполохався було, але вчасно згадав про «кузена». Насвистуючи, той порався коло вогню, і з кухні линув радісний дух підгорілої смаженини.

— Що горить? — поцікавився Лука, притулившись до одвірка.

Франек смикнувся, але швидко опанував себе.

— Яєчня. Зі всякими… е… рештками. Ти ж не проти? Я подумав, ти голодний встанеш, от і…

— Рештки… — позіхнув Лука. — Звучить до біса спокусливо. Тільки пильнуй за ними, еге? Бо рештки — то таке, а згарків я не подужаю.

— Ой! — дзиґликом крутнувся музика. — Шляк!

Пирхнувши, Лука подався вмиватися, а повернувшись, застав радісного Франека над порятованою зі згарища яєчнею, чи радше тим, що від неї лишилося.

— Заколупанка! — врочисто проголосив Франек.

Ні, сваритися на нього не було ані сил, ані охоти. Заколупанка? Ну, теж пожива, зрештою.

— Ти що робити збираєшся? — поцікавився Лука, ставлячи джезву на вогонь — що-що, а от з кави заколупанку робити він не дозволить.

Франек гордовито заяснів.

— Мене «Голіарди» запросили, я ж казав тобі, так?

— Голіради?.. — мугикнув Лука.

Кава взялася пінкою, випромінюючи райські пахощі. І це, вочевидь, підняло рештки Луччиної свідомості зі сну.

— А зроби мені послугу, гаразд? — обернувся він до Франека. — Розпитай отого їхнього фронтмена…

— Ігрека Буркота… — підказав музика.

— Ігрека Буркота, — погодився Лука, — що він знає про Горг… про мого колегу, який вчора так несподівано до нас долучився.

Франек обережно колупнув свій кулінарний шедевр.

— Оте люте страхопудало?

Лука заусміхався, оцінивши барвисту прикладку.

— Помітний дядечко, еге ж? То розпитаєш?

Музика облизнув виделку, хитро примружившись на господаря.

— Та мені не важко. Тільки не збагну… чи ж ви своїх колег самі не знаєте?

— Цей… цей — особливий, — неохоче пояснив Лука.

Франек, проте, поважно кивнув.

— Та, брате, схоже на те… Хоча от, на відміну від нього, з тою гарненькою чорнявкою я би познайомився поближче…

Лука ревниво підкинувся. З Морою? Оце ще! Хлопець хотів було закинути гостеві, що після певних рятівних ін’єкцій і сам посоромився би потикатися Морі на очі; однак закидати не став, збагнувши, що музика, замість встидатися, може взяти нагоду на озброєння. Однаково, нема чого йому робити в Магістраті.

Розмова з Морою, проте, — ідея цілком незла. Похапцем знищивши рештки «заколупанки», Лука зазбирався до контори.

— Спитай там за мою гітару, гаразд? — гукнув навздогін йому Франек.

Лука мугикнув ствердно, стрибаючи через три сходинки за раз.

Надворі дощило. Повертатися за парасолькою було до біса ліньки, отож магістратський інтерн лише накинув куртку на голову та підтюпцем припустив сірим, аж чорним, скаламученим зливою містом.

У конторі товариство, скупчившись коло Климового столу, затишно гомоніло над криміналістичною експертизою давнішньої вибухівки.

— Це називається «тихе прибирання»?! — обурено тицяв пальцем Велько. — Та там гримнуло так, що сходи обвалилися!

Клим зневажливо відмахнувся.

— Кажу тобі, якщо закласти два кіло нітротолу під капітальну стіну, то і стеля гуркне!

— Але ж експертиза каже — півкіла! — не вщухав архіваріус.

Мора знуджено хилитала ногою, сидячи на сусідньому столі та дратівливо позираючи на знавців, отож, незадіяна в процесі, вона першою помітила мокрого як хлющ інтерна, який тільки-но зазирнув до Магістрату.

— Ти чого без парасолі? — гукнула вона.

— Та… забув… — здираючи змоклу куртку, зізнався Лука.

Мора зіскочила зі столу, вочевидь, потішена бідою простішою, аніж гадане застосування двох кіло нітротолу.

— Чекай, зараз дам рушника, — пообіцяла вона, рушаючи до кухні. — І гаряченького чогось би тобі, еге?

Не вірячи у свій талан, Лука пошкандибав за нею.

Мора, нині вбрана чомусь у спідницю — не довгу й не коротку, а якраз тої довжини, що пасує гарно збудованій ніжці, — стала навшпиньки, добуваючи рушник із шухлядки над мийкою. Мимохіть Лука замилувався її поставою, та Мора, крутнувшись, кинула погляд такий нищівно-глузливий, що хлопець ледь не заточився. Його певність ледь йому не зрадила, однак Лука все ж таки спромігся озвучити своє прохання.

— В мене тут, власне, є до вас питаннячко… Можна?

Мора здивовано підкинула брову.

— Ви ж по «дуріках» спец, еге? Ну так я хотів про свій тут… сон один розказати….

Вже наступної миті Лука збагнув, що бевкнув щось не те. Мора спершу завмерла, а тоді раптом зайшлася щиросердим сміхом.

— По дуріках… ох… — простогнала вона. — Але ти в нас хлопець без претензій…

Лука набурмосився.

— Ну коли ні, то я…

— Та ну, — витерши сльози, мовила Мора, — не зважай… Звичайно, давай поговоримо. Тільки кучері обітри, гаразд? Бо тільки всяких шмаркатих нам тут бракувало! Ну і чаю давай все ж таки загрію…

Гаряче горнятко пройшлося якраз до речі — аби зігріти недбалого ходільця під дощем, рівно ж як і дати йому нагоду подужати ніяковіння. Він заговорив, зрештою, бо мусив бодай би кому розказати про свої потерпання.

Мора спершу слухала, ховаючи посмішку за горнятком, проте скоро відставила його та замислено примружилась.

Лука договорив, тоді зиркнув на неї запитально.

Мора пожувала губу. Зітхнула.

— Симптоматично, — зрештою сказала вона.

— Е-е-е… Це як розуміти?

Молода жінка глянула спочутливо.

— Ти знаєш, те, що привело тебе до нас… це не дуже добра спонука. Те, що ти взяв смерть свого батька на знамена пошуку чи там, помсти… це значить, що ти так і не зміг її прийняти. Перестраждати і жити далі. Щось там тебе не відпускає… провина, можливо?

Лука опустив погляд у бурштинові надра горнятка, відчуваючи, що потребуватиме підіймача, аби зрештою дістати його звідти.

— Можливо…

Мора зненацька ляснула долонею по стільниці, аж хлопець мимохіть підскочив.

— Слухай мене, — звеліла вона. — Я достатньо набачилася moribundi, щоб сказати тобі з певністю: якщо вже людина з якоїсь причини втрачає сенс життя, то ніхто із близьких не зможе його замінити. Жива людина й не повинна бути чиїмось «сенсом» — це несправедливо щодо неї самої.

Лука мимоволі зиркнув зацікавлено.

— Як не людина — то що?

— Ну… — Мора насупилася. — Якщо грубо узагальнити, то можна назвати це мотивацією. В твого батька, я так розумію, це була наукова праця. Він розчарувався в ній, так? Ну то вся твоя любов і увага не змогли б