Читати книгу - "Джордж і таємний ключ до Всесвіту"

Ну то й що», — подумаєте ви, — далі вів мову Джордж. — До чого тут хмара пилу? Навіщо нам знати, що сталось у космосі мільярди років тому? Хіба це має значення? Має, скажу я вам. Бо саме завдяки тій хмарі пилу ми з вами сидимо сьогодні в цьому залі.

— Тепер ми знаємо, що з гігантських хмар газу в позаземному просторі утворюються зорі. Деякі з них закінчують своє життя, перетворюючись на чорні діри, які повільно, дуже повільно випускають із себе частинки, поки врешті самі не зникнуть під час колосального вибуху.

— Інші зірки вибухають ще до того, як стануть чорними дірами, і випускають усю свою речовину в космос. Нам відомо, що всі частинки, з яких ми з вами складаємось, утворилися в череві зірок, що вибухнули багато-багато років тому. Усі люди на Землі, усі тварини й рослини, земля, повітря й океани складаються з частинок, що сформувалися всередині зірок. Вірите ви чи ні, але ми — діти зірок. На те, щоб створити нас із тих частинок, Природа витратила десятки мільярдів років...

Джордж на секунду замовк.

— Як бачите, на те, щоб створити нас і Землю, пішла сила-силенна часу.

Крім того, наша планета зовсім не схожа на інші планети в Сонячній системі. Вони вражають своїми велетенськими розмірами, але геть не схожі на місце, яке можна назвати домівкою. На Венері, до прикладу, страшенно спекотно. А на Меркурії один день дорівнює п’ятдесяти девятьом земним дням. Уявіть собі, якби один день у школі тривав аж п’ятдесят девять днів! Страшно навіть подумати!

Джордж перевів подих і продовжив описувати дива Сонячної системи — зал ловив кожне його слово. Нарешті він дійшов до найважливішої, на його думку, частини, якою завершувалась його презентація.

— Наша планета — дивовижна. І вона — наша, — підсумував він. — Ми належимо їй, ми складаємося з тих самих речовин, що й сама планета. І ми мусимо її доглядати. Мій тато роками про це говорить, але досі я соромився його. Я бачив тільки те, що він зовсім не такий, як інші батьки. Але тепер я змінив свою думку. Тато має рацію — ми повинні перестати забруднювати Землю. І він слушно каже: нам усім треба просто докласти трішки більше зусиль. Тепер я пишаюся ним, адже він прагне захистити нашу унікальну, нашу прекрасну Землю. Але ми всі мусимо про неї дбати, інакше нічого не вийде і наша чудова планета загине.

— Звісно, можна пошукати іншу планету, де б могли жити люди, але це не так просто. По сусідству такої немає. Якщо десь і є ще одна Земля — а це цілком можливо — то вона далеко-далеко звідси[10]. Шукати нові планети й світи — дуже цікаво. Проте, хай там як, все одно хочеться повертатися додому. Мусимо зробити все можливе, щоб за сто років на Землю все ще можна було повернутись...

— Напевно, вам цікаво, звідки я все це знаю. Тому насамкінець хочу сказати: щоб відчинити двері до Всесвіту й допомогти Землі, ви не мусите — так, як я — шукати таємного ключа. Є ключ, яким можуть користуватися всі, — треба тільки навчитись. Це — фізика. Саме вона допоможе зрозуміти Всесвіт довкола вас. Дякую!

Зал вибухнув оплесками — всі аплодували Джорджеві стоячи. Змахнувши з ока сльозу, директор вискочив на сцену, поплескав Джорджа по спині й похвалив: «Молодчина, Джордже! Чудовий виступ!» Замість потиснути йому руку, він схопив її і завзято тряс. Джордж зашарівся. Від оплесків він знітився — скоріше б вони вже перестали!

А тим часом у залі професор Віздок теж пустив сльозу, та, на відміну від директора, не з гордощів чи щастя. Він рюмсав зовсім з іншої причини.

— Космосе! — розлючено бурмотів він. — Ти вже був мій! Я тримав тебе в руках! А він узяв і викрав тебе в мене!

Допомігши Джорджеві зійти зі сцени, директор перемовився зі своїми колегами-суддями — з усіма, крім професора Віздока, який згорбився у своєму кріслі, щось бурмотів собі під носа й кидав розгнівані погляди на Джорджа. Позичивши у вчителя фізкультури свистка й кілька разів свиснувши, директор закликав усіх до тиші.

— Кгм, кгм, — прокашлявся він. — Хочу оголосити, що переможцем цьогорічного міжшкільного конкурсу наукових презентацій судді практично одноголосно визнали Джорджа Ґрінбі!

З залу почулися радісні вигуки.

— Джордж, — продовжував директор, — підготував чудову презентацію, і я з превеликим задоволенням хочу вручити йому приз — потужний комп’ютер, люб’язно наданий нашими спонсорами.

Один із суддів витягнув з-під столу велику картонну коробку й вручив її Джорджеві.

— Дякую, пане директоре, дякую! — сказав Джордж, який досі не міг оговтатися від свого виступу і величини коробки, яку щойно отримав. Міцно притиснувши до себе трофей, він попрямував центральним проходом до виходу. Всі до нього всміхалися — всі, крім ватаги хлопчаків, які сиділи з самого заду й навмисно не плескали. Схрестивши руки на грудях, вони вовком дивилися на Джорджа.

— Це ще не кінець, — просичав Рінґо, коли Джордж проходив повз нього.

І бровою не повівши, Джордж поквапився уперед, де його чекали Ерік, Енні та Сюзан.

— Тобі вдалося, Джордже! Я так пишаюся тобою! — сказав Ерік, намагаючись обійняти Джорджа з величезною картонною коробкою.

— Джордже! Ти молодчага! — зашарівшись, сказала Енні. — Ніколи б не подумала, що ти так гарно виступиш на сцені. І ти стільки всього знаєш!

— Я не наробив помилок? — схвильовано запитав її Джордж. Ерік тим часом забрав від нього велику коробку. — Може, я сказав «мільярди» там, де мали бути «десятки мільйонів»? А коли я розповідав про Юпітер, може, треба було сказати...

— Ні! — урвала його Енні. — Ти все сказав правильно, еге ж, тату?

Ерік кивнув і широко всміхнувся Джорджеві.

— Особливо вкінці. Ти все сказав дуже, дуже правильно. І виграв приз. Тепер ти щасливий?

— Так, — відповів Джордж, — є тільки одна проблема. Що скажуть мої батьки, коли я прийду додому з комп’ютером? Вони не на жарт розізляться.

— Або навпаки — пишатимуться тобою, — почувся голос позаду.

Обернувшись, Джордж побачив поруч із Сюзан свого