Читати книгу - "Інтернат"

розпрямляється, боляче витискаючи серце, Паша глибоко й різко хапає ротом повітря, закашлюється, задихається, згинається, впершись долонями в коліна, важко віддихується, відчуваючи, як пружина продовжує розпрямлятися, кидаючи його назад, розвертаючи його, даючи йому сили рухатись далі.

— Швидко, — говорить він малому. — Швидко, йдемо. Малий дивується його голосу — сухому й вимогливому, дивується, але не заперечує: йдемо — то йдемо. Вимикають ліхтарик, вибираються на вулицю, прослизають за ворота, розчиняються між дерев.

+

Всі одинакові, повторює Паша, швидко рухаючись у темряві, всі. Серед його знайомих — точно всі. Всі як один. Паша згадує позаминулий вересень, перший тиждень навчання, ще по-літньому сонячний день, ліниве перекочування сонця над шиферними дахами станції, темно-руді, як мокра цегла, валки вагонів, що прокочуються за сухою сосновою алеєю. Учні порпаються в палісадниках довкола школи, прибирають територію, рубають старими заступами живучий степовий бур’ян, що забиває собою прилеглу територію. Поодаль, на спортивному майданчику, молодші теж щось гребуть, збирають, виявляють активність. Для вчителів добра нагода погрітися на сонці. Паша стоїть у своєму кабінеті, прочинив вікно, ловить тепле, гіркувате від диму повітря, сонно спостерігає за дітьми. При дітях наглядачем стоїть Вадік, трудовик, можна сказати, Пашин приятель — у робочих джинсах і темній сорочці, знервований і неуважний. Дітей він не любить, особливо цього й не приховує. Діти його теж не люблять і теж нічого не приховують. Діти взагалі нічого не приховують. Загальну освіту й вигадали, аби їх від цього відучити. Старшокласники не так працюють, як навзаєм собі заважають: хлопчики намагаються один одного перекричати, дівчатка дивляться на це з погано прихованим замилуванням. Пацани з одинадцятого пресують Дімку з депо — худого, з нерозвиненими плечима, з жовтим нечесаним волоссям. Дімка погано вчиться, погано вдягається. Навіть говорить погано. Ось вони й дістають його. Використовують як боксерську грушу. До його честі, він пробує давати здачі, якось механічно, без ентузіазму, відбивається, відкрикується, проте на нього насідає відразу четверо чи п’ятеро, тож шансів у нього жодних. Паша розуміє, що все це заходить надто далеко: з Дімки вже стягли черевик і тепер намагаються закинути його, в сенсі черевик, на печальний вересневий клен, однак втручатись не хочеться. Зрештою є трудовик, це його відповідальність, хай сам розрулює. А трудовик стоїть, привалившись до стовпа, покурює неуважно, дивиться, і помітно, наскільки йому байдуже, що з ними всіма буде. Хай хоч повбивають одне одного. Тим більше, що саме цим вони й займаються. Валять Дімку в квітник і починають прикопувати. Лезо заступа зблискує на сонці. Слід втрутитись, думає Паша, але не втручається. І Вадік, трудовик, теж не втручається. І за якимось разом заступ таки влучає прикопаному Дімці просто в череп, лунає глухий стукіт металу об кістку, і потому розпачливий, непереборний, запаморочливий рев: Дімка лежить у напіввикопаній могилі й люто розмащує кров чолом, а кров заливає йому очі, осліплює, змішується із землею. І вже тоді трудовик кидається до нього, розкидає старшокласників, як щенят, хапає Дімку, тягне до класу. І решта вчителів теж збігається на рев пораненого, і Паша теж прибігає, крутиться, метушиться, щось підказує, всім заважає.

Потім були батьківські збори. Виявилося, що батька в Дімки немає. Себто є, але на збори прийти не може — сидить. Прийшла мама, влаштувала скандал. Школярі мовчали, морозились. Педагогічний колектив теж чомусь почав морозитись: заговорили всі відразу, спочатку звинувачували самого потерпілого, потім звинувачували старшокласників, потім дісталось і мамі, мовляв, не так виховує, не приділяє достатньої уваги. Паша хотів узяти слово, розповісти, як усе було, але не взяв, не розповів — підвівся, вийшов на ґанок, закурив. За ним вийшов трудовик. Ссссссука, сказав, очевидно, про маму. Попросив закурити. Остання, відповів Паша. Трудовик зрозумів це як запрошення — заліз до пачки, виловив останню сигарету, швидко викурив, пішов назад, сваритись. А Паша після цього кинув курити. Взагалі.

Півтора року тому. Всього лише півтора року тому. Спокійні часи, розмірене життя. Ще півтора року тому Паша ходив на роботу, вечорами й на вихідних займався репетиторством, на життя цілком вистачало. Скуповувався в секондах та оптових магазинах, зовні могло здатися, що добре одягається. Хоча насправді куртка на ньому ношена, і черевики він узяв браковані, довелось ремонтувати. Але фірмові. Простуватий телефон, китайський наплічник. Чогось більшого йому, за великим рахунком, і не було треба. Марина одягала себе сама. До ресторанів вони не ходили: ну, просто не було на станції ресторанів.

І ось минуло півтора року. Репетитори стали непотрібні. Діти розбіглися. Марина від нього пішла. Трудовик опинився по той бік лінії фронту.

+

Добігають до сходів, що обриваються вниз, у місто. Малий втомився, відстає, спльовує слину. Паша забирає в нього рюкзак, присобачує до грудей, як парашут. Йому не важко, у нього рюкзак майже порожній, хіба що консерви глухо стукаються одна об одну. А малий помітно здав, йому б посидіти десь у теплі, але де ти тут його знайдеш, тепло? Туман зовсім розсмоктався, і над містом висить круглий, кольору підсохлого сиру місяць, підсвічений знизу червоним, мовби його вмочили в теплу кров. Небо порожнє-порожнє, жодної зірки, жодного руху, лише мертвотне відсвічування повні над цією долиною смерті, яку їм треба перейти від початку до кінця. Віддалік, за залізничними коліями, щось палає високим білим вогнем. В іншому місці тліють опалі дими. І по всьому місту чутно діловите автоматне тріскотіння. Загалом, у місті відчувається рух, ніби там, під повним місяцем, розбитими вулицями ганяють невидимі юрби в пошуках тепла й харчів. Звідси їх не видно, проте добре чутно, і від цього стає ще моторошніше.

— Спускаємось? — питає Паша радше сам себе.

Малий ледь помітно киває головою, проте далі стоїть, не рухається. Тоді Паша міцно бере його за руку, так міцно, як тільки може. Малий охоплює його долоню, хапається за його мертві пальці, як за щось, чому єдиному можна в цьому житті довіряти, і вони рушають. Перші п’ятдесят сходинок. Вітер видуває з долини запах застояної води, запах фармацевтики. Ще п’ятдесят. Сходи кришаться під ногами, схоже, минулої ночі їм сильно дісталось: уламки котяться вниз, виломлюючись просто з-під підошов. І ще п’ятдесят. Зрізане осколками дерево, акуратний слід від міни відтиснуто на асфальті. І ще п’ятдесят. І ще. Місто стає все ближче. Все ближчим стає запах диму, все ближчим стає відчуття страху, відчуття безпорадності. І ще. І ще п’ятдесят, останні.

Парком виходять на вулицю, вздовж липової алеї дістаються трамвайного кільця, пригинаючись, вистрибують на трасу, перебіжками, намагаючись не зупинятись на відкритому просторі, добігають до площі. Стоять під ялинами,