Читати книгу - "Спокута сатани"

Паралізована графиня вдячно посміхнулась і ствердно хитнула головою.

Міс Чесней, яка власне заходила до кімнати, теж почула запитання.

− Ви граєте? − жваво вигукнула вона, торкаючись віялом його руки.

Він вклонився.

− Так, граю і співаю. Музика завжди була одним із моїх при страсних захоплень. Колись давно, тоді я був дуже молодий, мені здавалося, що я можу чути янгола Азраеля, який співає станси серед осяйного світла Божої слави. О білокрилий і прекрасний, чий голос лунав навіть за межами раю!

Поки він говорив, ми всі раптом змовкли. Щось у його голосі будило в моєму серці дивне почуття скорботи і ніжності. Очі графині Ельтон, імлисті від тривалого страждання, наче заволіклися слізьми.

− Інколи, − вів далі князь, − мені хочеться вірити в Рай. Яке полегшення, навіть для такого тяжкого грішника, як я, думати, що десь там може існувати інший світ, кращий за цей!

− Безперечно, княже, − суворо промовила міс Фітцрой. − То ви вірите в Небо?

Він глянув на неї та злегка всміхнувся.

− Пробачте мені! Я не вірю в духовне Небо! Знаю, моя відвертість розгніває вас, але особисто я б відмовився від країни з золотими вулицями й заперечив би проти дзеркального моря! Таке Небо мені не потрібне! Але не хмуртеся, люба міс Фітцрой! Я все-таки вірю в Небо, в інше Небо − о, я часто бачу його у снах!..

Він спинився, і знову всі ми мовчки дивились на нього. В очах леді Сибілли читалася така глибока зацікавленість, що це починало мене дратувати. Однак я зрадів, коли Лючіо, знов обернувшись до графині, спокійно спитав:

− Чи можу я тепер заграти вам що-небудь, міледі?

Вона пробурмотіла щось на знак згоди й провела його непевним блукаючим поглядом; він підійшов до великого рояля й сів за нього.

Я раніше ніколи не чув, щоб він грав або співав. Я здогадувався, що він має багато талантів, але досі мав нагоду поцінувати лише його неперевершене вміння їздити верхи. Після перших акордів я в подиві підвівся зі стільця: чи міг рояль творити такі звуки? Невже у звичайному інструменті ховалась чарівна сила, якої не могли вивільнити інші виконавці? Заворожений, я озирнув усіх присутніх. Я бачив, що міс Шарлотта випустила з рук плетіння; Даяна Чесней, ліниво спершись на канапу, наполовину спустила повіки в мрійному екстазі; лорд Ельтон стояв біля каміна, затуливши очі долонею; леді Сибілла, чиє прекрасне обличчя було блідим від хвилювання, сиділа коло матері, а збляклі риси немічної графині відбивали і пекельну муку, і несказанну насолоду. Звуки то посилювались, то завмирали в пристрасному ферматто; мелодії перехрещувались одна з іншою, немов промені світла, що виблискують у зелені, у них вчувалися голоси птахів, дзюрчання струмка, шум водоспаду, пісні любові й радості; потім рознісся стогін гніву і скорботи, сльози відчаю вчувалися крізь ревіння лютої бурі; зойк вічного прощання змішався з риданнями судомної агонії, − і мені почало ввижатися, ніби перед моїми очима повільно здіймається чорна мла; я бачив величезні скелі, охоплені полум'ям, вони височіли над вогненним морем; дивні обличчя, прекрасні й потворні, дивились на мене з непроглядного мороку; і ось раптом я почув наспів, сповнений зваби і ніжності, наспів, який, неначе шпага, простромив моє серце. Мені ставало важко дихати; я відчув, що слабну; мені хотілося поворушитись, закричати, благаючи, щоб ця музика, ця підступна музика мерщій змовкла, доки я не знепритомнів, наскрізь просякнутий її сласною отрутою; нарешті вдарив сильний акорд, райська гармонія востаннє розлилася в повітрі, розсипавшись бризками хвилі, − і неповторні звуки завмерли.

Ніхто не зронив ані слова − наші серця ще надто сильно калатали, схвильовані цією дивовижною ліричною бурею. Нарешті Даяна Чесней перша перервала мовчання:

− Це вище за все, що я будь-коли чула! − прошепотіла вона, і голос її тремтів.

Я нічого не міг сказати − настільки ті думки поглинули мене. Ця музика вливала щось по краплині в мою кров − а можливо, це була лише гра моєї уяви; скрадлива солодкість цих пасажів збуджувала в мені дивне хвилювання, якого варто було соромитись. Я поглянув на леді Сибіллу: вона дуже зблідла, очі її були прикриті, а руки тремтіли. Тоді я несподівано сам для себе підвівся, наче хтось мене штовхнув, та підійшов до Ріманського, який досі сидів за роялем; його руки безшумно блукали клавішами.

− Ви великий артист! − сказав я. − Ви геніальний музикант! Але чи знаєте ви, що навіює ваша музика?

Він зустрів мій пильний погляд, знизав плечима й похитав головою.

− Потяг до злочину! − прошепотів я. − Ви пробудили в мені лихі думки, яких я соромлюся. Я й не знав, що мистецтво може збуджувати подібні відчуття.

Він усміхнувся, і очі його блиснули сталевим сяйвом, ніби зірки зимової ночі.

− Мистецтво бере барви з душі, друже мій, − промовив він. − Якщо моя музика навіює вам лихі думки, боюся, що зло криється у вашій натурі.

− Або у вашій! − швидко відказав я.

− Або в моїй, − погодився він холодно. − Я вам часто говорив, що я не святий.

Я збентежено дивився на нього. На якусь мить його врода зробилась мені ненависна, хоча я сам не знав, чому. Потім почуття відрази й недовіри розтанули, залишивши мені тільки приниженість і зніяковілість.

− Пробачте мені, Лючіо! − пробурмотів я, сповнений каяття. − Я говорив надто поспішно, але даю вам слово, ваша музика мало не довела мене до стану божевілля. Я ніколи не чув нічого подібного.

− І я не чула, − сказала леді Сибілла, теж підійшовши до роя ля. − Музика була чарівна! Ви знаєте, вона навіть злякала мене!

− Мені дуже шкода! − відповів він, наче вибачаючись. − Я знаю, що піаніст із мене кепський: мені бракує, так би мовити, витримки.

− Ви? Кепський піаніст? Великий Боже! − вигукнув лорд Ель тон. − Та якби ви так грали перед публікою, ви б кожного довели до нестями!

− До нестями зі страху? − спитав, усміхаючись, Лючіо. − Чи, може, з обурення?

− Не говоріть дурниць! Ви чудово розумієте, що я хочу сказати! Я завжди зневажав рояль як музичний інструмент; але, слово честі, я ніколи не чув подібної музики, навіть у повному оркестрі! Неймовірно! Неперевершено! Де ви вчилися?

− У консерваторії природи,