read-books.club » Фентезі » Спокута сатани 📚 - Українською

Читати книгу - "Спокута сатани"

142
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Спокута сатани" автора Марія Кореллі. Жанр книги: Фентезі. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 37 38 39 ... 124
Перейти на сторінку:
становище, якби я був просто вбогим літератором. Хай би я був одним із найвидатніших письменників епохи, але разом із тим прибутки мав низькі або навіть середні, − той самий збанкрутілий граф, який за тисячу гіней на рік напівкрадькома утримує на пансіоні американську спадкоємицю, вважав би за велику ласку зі свого боку запросити мене до свого дому, дивився б на мене з висоти власної титулованої нікчемності і, можливо, відгукнувся би про мене, як про «хлопця, який пише… е-е… так… е-е… гадаю, досить розумний…», − і більше б не згадав ані словом. Будучи досі літератором, хоча й мільйонером, я відчував особливу втіху в безжальному принижуванні його графської гідності й відшукав для цього найкращий спосіб − говорити про Віллосмір. Я бачив, як він похмурнішав на саму згадку про свою втрачену власність; він не вмів приховати душевного неспокою стосовно моїх подальших намірів. Лючіо, чий досвід і завбачливість напоумили мене на купівлю цього маєтку, вправно допомагав мені виявляти характер старого лорда, і на той час, як ми скінчили з кавою та сигарами, «гордий» граф Ельтон, який виводив свій рід від перших хрестоносців, ладен був зігнути спину й плазувати в багнюці заради грошей − точнісінько готельний швейцар в очікуванні соверена «на пиво»! Я ніколи не мав високої думки про аристократів, і поведінка лорда Ельтона, зрозуміло, аж ніяк не сприяла її покращенню; але пам'ятаючи, що цей марнотратний шляхтич − батько Сибілли, я все-таки виявляв до нього більшу шану, ніж він заслуговував.

Повернувшись після обіду до вітальні, я відчув холод: мені здалося, що ним віяло від ложа леді Ельтон, яке стояло біля каміна, обрисами нагадуючи саркофаг. Це було вузьке ліжко на колесах, майстерно задраповане чорною тканиною, аби трохи приховати його труноподібну форму. Випростана фігура паралізованої графині лежала нерухомо, тож нагадувала мертву, але обличчя її, яке ми побачили, коли вона обернулась до нас, і досі зберігало сліди надзвичайної вроди; великі очі її були ясні, майже блищали, її дочка тихо відрекомендувала нас обох, і графиня зробила легкий порух головою, який мав означати поклін; вона дивилась на нас із цікавістю.

− Яка приємна несподіванка, люба! − весело промовив граф Ельтон. − Майже три місяці ми не мали задоволення перебувати у вашому товаристві. Як ви почуваєтесь?

− Краще, − відказала вона повільно, але виразно; погляд її з напруженою увагою був звернений на князя Ріманського.

− Мама сказала, що в кімнаті зимно, − сказала леді Сибілла, − тому ми розмістили її ближче до вогню… Справді зимно… − Вона здригнулася. − Певно, надворі сильний мороз.

− А де Даяна? − спитав граф, шукаючи очима веселу молоду панночку.

− Міс Чесней пішла до себе написати листа, − відповіла його дочка дещо прохолодно. − Вона незабаром повернеться.

Тієї миті леді Ельтон із видимим зусиллям піднесла руку і вказала на Лючіо, який власне відвернувся, щоб відповісти на запитання міс Шарлотті.

− Хто це? − прошепотіла графиня.

− Мамо, люба, я ж вам сказала, − нагадала леді Сибілла, − це князь Лючіо Ріманський, татів великий приятель.

Бліда рука графині залишалася піднесеною, ніби застигла в повітрі.

− Що він таке? − знову повільно спитала вона, і раптом рука її впала, неначе мертва.

− Ви не повинні хвилюватись, Гелено, − сказав її чоловік, на хиляючись над ліжком із турботливістю, чи то щирою, чи то удаваною. − Пам'ятаєте, я вам розповідав про князя? А також про цього другого джентльмена, містера Джеффрі Темпеста?

Вона хитнула головою й неохоче перевела пильний погляд на мене.

− Ви дуже молоді як на мільйонера, − були її наступні слова, вимовлені з неабияким зусиллям. − Чи ви одружені?

Я посміхнувся й відповів заперечно. її погляд ковзнув від мене в бік дочки й назад на мене, з особливо напруженим виразом. Потім могутній особистий магнетизм Лючіо знову привабив її, і вона жестом указала на нього.

− Попрохайте вашого друга… хай підійде сюди… поговорить зі мною.

Ріманський інстинктивно обернувся; з притаманною йому галантною рацією він підійшов до паралізованої дами, узяв її руку й поцілував.

− Ваше обличчя знайоме мені, − сказала вона; говорити їй тепер, вочевидь, було легше. − Чи ми раніше не зустрічались?

− Люба пані, це цілком можливо, − відповів він із чарівливою лагідністю в голосі й манерах. − Багато років тому, у дні юності та щастя, мені довелось одного разу побачити, немов перебіжне видіння краси, Гелену Фітцрой, перед тим як вона стала графинею Ельтон.

− Ви, певна річ, були тоді ще хлопчиком, дитиною, − прошепотіла вона, слабо всміхаючись.

− Не зовсім! Ви ще молоді, міледі, а я старий! Ви дивитеся з недовірою? На жаль, це справді так, і я дивуюся, чому мій вигляд не збігається з моїм віком! Багато хто з моїх знайомих докладають колосальних зусиль, аби здаватися молодшими, ніж вони є насправді. Я жодного разу не зустрічав п'ятдесятирічного джентльмена, який би не пишався, коли йому дають тридцять дев'ять. Я вільний від такого прагнення. Але поважна старість відмовляється позначитись на моїх рисах, і мені прикро через це, запевняю вас.

− Гаразд, але скільки ж вам років насправді? − спитала, усміхаючись до нього, леді Сибілла.

− О, я не смію сказати, − відповів Лючіо, повертаючи усмішку, − але мушу пояснити, що мій відлік має певну своєрідність: я роблю висновок щодо віку більшою мірою з думок і почуттів, ніж із прожитих років. Тому не дивуйтеся, якщо я скажу, що старий як світ!

− Але є вчені, які твердять, що світ молодий, − зауважив я, − що допіру тепер він починає відчувати власну силу та енергію!

− Такі оптимісти з претензією на вченість дуже помиляються, − заперечив він. − Людство майже завершило всі напередзадані фази, і кінець є близьким!

− Кінець? − перепитала леді Сибілла. − Ви вірите, що світ коли-небудь прийде до свого кінця?

− Без сумніву! Точніше, він не загине, але зазнає змін, і після цих змін він уже не годитиметься для тих, хто населяє його нині. Це перетворення буде назване Судним днем. Уявляю, яке це буде видовище!

Графиня дивилась на нього зі здивуванням. Леді Сибіллу, вочевидь, розмова розважала.

− Не хотів би я бути свідком цього видовища, − похмуро промовив граф Ельтон.

− Але чому? − Ріманський весело дивився на всіх. − Останнє мерехтіння цієї планети − останнє перед тим, як ми зійдемо нагору або вниз до

1 ... 37 38 39 ... 124
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Спокута сатани», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Спокута сатани"