Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Лиш не поспішайте. Поволі пережовуйте. У мене харчів досить. Як перший голод вморите, ще дам. Бо  як одразу, то можете середину порушити...

Ті слухняно відкусували малесенькими шматочками і довго пережовували. Схоже, знали про голод не лише з розповідей. А як упоралися з доброю половиною отриманого хліба, Найда дав їм зробити по кілька ковтків з баклаги. Потім надпив і сам.

– Ну, що, ожили? – спитав трохи згодом.

– Так, спасибі, – тихо відказав юнак. – Коли б не ти, певно, дійшли б до ночі.

– Як би яка звірина не напала скоріше. Зовсім охляли, – додала ледь чутно  дівчина.

– Куди ж чимчикували?

– У Галич... – махнув рукою в тому напрямку, звідки над’їхав Найда, парубок.

– У Галич? – перепитав Найда. – Але ж то в інший бік...

– В інший? – настала черга дивуватися подорожнім. – Певно, блудом ходили в хурделицю...

– А чого ж тоді пускалися в дорогу перед самою негодою. Невже так спішно?

– Біда. Помочі треба... – відказала дівчина.

– Та ну? І що ж трапилося?

– Мара знищила усі наші припаси їжі і дров. Якщо ніхто не допоможе – смерть од холоду і голоду чекає усе населення. От ми з Марійкою...

– Мара?

– Відьма тутешня. Перша прислужниця Морени...

– Так-так, – пошкріб потилицю воїн. – Ну, з харчами ще – де наше не пропадало. Але дрова... Ліси ж навколо. Невже ніхто сокири в руках тримати не вміє?

– Нам не можна...

– Ми не можемо! – твердіше поправила Марічка. – Ми ж бортники... Не кривдимо ні дерев, ні тварин.

Найді доводилося чувати, що в лісах живуть невеликі громади, члени яких переконані, що душі померлих переселяються у все живе, і тому ніколи навіть мурахи не скривдять. А у лісі не те що гілляки не зламають, але й листочка не зірвуть. Харчуються тільки медом із пасік, ягодами, горіхами, грибами...

– А хмиз?

– Спершу збирали... Потім закурило... Люди охляли від голоду. Потрібна поміч. Ми хотіли до найближчого житла. А заметіль не припинялася...

– Ясно. Далеко до вас звідси?

– Не дуже...

– Тоді сідайте на коня і провадьте.

Нещасні спробували піднятися, але не дали ради. Тоді Найда легко повисаджував їх на гнідого. Дивуючись надзвичайній легкості тіл, сам узяв коня за вуздечку і рушив у напрямку, в якому вказували порятовані.

Ішли так години зо три. З кожним кроком ліс робився вищим і густішим. Але не похмурішим, а навпаки – привітнішим. Дерева наче вітали людей, немов раділи з того, що вони не забарилися у дорозі, а швидко повертаються додому.

Нарешті дісталися й до невеличкої галявини, густо заставленої, може, десятком звичайних галицьких хатин на дві світлиці, сіни та пекарню. Обидві великі, певно, спільні комори чорніли осторонь обгорілими бальками, ніде не чутно було жодного руху і з жодного димаря не вився димок.

– Невже спізнилися, Юрку? – вигукнула Марічка, що трохи віджила підсилена паляницею і хлібним вином.

– Не може того бути! – як зойкнув юнак і почав незграбно злазити з коня.

Полишивши їх самих, Найда хутким кроком подався до найближчої хижі. Натужно відчинив прихоплені морозом двері й увійшов досередини.

На широкому ложі щільно, наче дрова у полінниці, лежали люди, вкриті з головами ковдрами та кожухами. І лише по тому, як вся та купа лахів ледь-ледь ворушилася, можна було здогадатися, що під ними ще живі душі, а не мертві тіла.

Крякнувши спересердя, Найда прожогом вискочив надвір, прихопивши у сінях сокиру. А ще за мить він заходився рубати останки обгорілих клітей, лише друзки на всі боки летіли.

Розтопивши піч в одній хижі, перейшов до другої і так навколо... Рубав, носив, розпалював, підкладав... Потім, уже лиш рубав. Носити став Юрко, а підкидати Марічка...

Коли на першій печі розтанув повний казан снігу, вилив у нього вино із запасної великої, на дві осьмушки фляги, і цим майже гарячим варивом юнак з дівчиною заходилися напувати людей. Малих і старих.

В іншому казані розпустили до киселю три хлібини і стали обносити усіх по другому колу. У третьому поставили набухати овес, відібраний у коня, і мірку пшона, яку кожний подорожній завше про всяк випадок бере з собою.

Відрізавши від шматка сала, завбільшки з долоню, добрий кусень, Найда підкріпив ним двох своїх помічників, справедливо розсудивши, що саме на них тепер уся надія. Решту вкинув до варива.

Хай там що, а сьогодні півкопи лісових жителів уже не помре ні з голоду, ні від холоду. А далі він щось та вигадає. Знайде, вполює... Нарешті, доріже коня. Хоч і княжа худібка, і одвіт доведеться перед огнищанином тримати, але й людей шкода...

Він ще нарубав добру купу дров, щоб, доки промишлятиме, в хатах знову не вихололо, тоді закинув за спину сагайдак зі стрілами, взяв лук і подався в гущавину. На щось путнє надії було мало, але зо два-три зайці та з десяток тетеруків сподівався підстрелити. Зрештою, на юшку і білка згодиться...

...Сарна вихопилася наперед нього з-за густої ялини так зненацька, що парубок аж завмер від несподіванки. А тоді рвучко наклав стрілу і вимірив. Сарна підвела голову і сумно глянула людині у вічі. На глибокому, вище колін, сніговому заметі вона не мала жодного шансу врятуватися. Але було в її погляді щось настільки людське, що Найда мимоволі опустив лука.

– Щезни, – мовив сердито. – Бо передумаю. Там діти з голоду вмирають, а я з тобою балачки розводжу...

Сарна слухняно стрибнула раз, удруге і щезла... Лиш непевно заколихалися нижні, обважнілі під снігом віти.

– Тютя! – вилаяв себе пошепки парубок і стрівся поглядом з вепром.

Великий, пудів на дванадцять, сікач-одинець, загрузши по рило в снігу, підсліпувато кліпав на нього маленькими очками, очевидно ще не розпізнавши з ким випадково стрівся. І вже й не розпізнав. Одна за одною свиснули стріли, кожна в своє око, і гора м’яса та сала, яка ще мить тому була живою істотою, лиш здригнула ногами, щоб обміняти своє життя на кілька десятків інших.

Через два дні Найда сідлав коня, щоб рушати додому. Від надміру турбот і важкої праці він змарнів і не знати, чи й витримав би. Але у найважчі хвилини приходила до нього Руженка... Це її – безсилу, голодну і