Читати книгу - "Кінь Перуна"

– Амулет? – перепитав Найда. – Який ще амулет?

– Що у тебе на шиї почеплено, бевзю останній? – почав утрачати терпіння вовкулака. – Чи ти хочеш переконати мене, що сам не знаєш, який скарб за пазухою носиш?

Парубок мовчки впхав руку під одежу і видобув на світ срібну вовчу голову, що гойдалася на шовковій шворці.

– Оце? – запитав здивовано, але відповіді вже не вимагалося, бо, щойно побачивши цей амулет, вовкулак відстрибнув назад кроків на десять, зіщулив вуха, припав усім тулубом до землі й заметеляв хвостом, наче шкодливий кіт, що, хоч і визнає силу й право господаря, але не розкаюється у вчиненому. – Так ось що це таке... – протягнув воїн, і в очах його зблисла ненависть. – Ну, вовчику-братчику, постривай – тепер ми з тобою інакше поговоримо. За все порахуємося... Ти вже не сумнівайся...

Розділ сьомий (продовження)       

Зима року 6748-го. Околиця Галича.

Підгороддя

Одним дужим стрибком Найда схопився на ноги і ... впав на долівку з лежанки, що стояла у його хаті.

Він остаточно прокинувся й підвівся, витираючи з чола рясний піт.

– Оце так наснилося, – прошепотів ледь чутно. – Від такого сновидіння не довго й переставитися.

Митрій опинився одразу ж поруч.

– Сон? Ти бачив сон? Розповідай хутко, поки не забув. Я тут чарував трішки над тобою. Сон віщий повинен бути! Що снилося?

Найда покрутив головою.

– Таке у двох словах не переповіси...

– А ти спробуй, – наполягав домовик.

– Ну, якщо загалом, то я з вовкулакою, гм, бився.

– Таки вовкулака, – кивнув Митрій, наче й не чекав чогось іншого. – Він не видався тобі знайомим?

– Знайомим? – перепитав здивовано Найда. – Ну, я начебто не маю серед перекиднів товаришів. Хоча, стривай... От, коли ти запитав, я згадав, кого нагадував мені його голос. Юхима!.. Але ж, звісно, після того, що трапилося в лісі... Хто інший міг мені наснитися?

– Юхим? – повторив домовик. – І це сходиться... Тепер скажи мені ще одне: хто з вас переміг?

– Ну, вовкулака виявився сильнішим. Я, хоч і не бачив цього, але знав, що він усіх моїх супутників загриз. А коли моя черга настала, щось утрутилося. Якийсь амулет врятував мені життя.

– І це сходиться. Гарний сон тобі приснився, хлопче. Тепер я буду за тебе спокійніший. Лише прошу, перш ніж вибиратимешся у дорогу, поговори зі мною.

– У яку ще дорогу? – здивувався Найда.

– Не відаю... Як прийде час, ти сам скажеш мені, куди збираєшся.

– Ти можеш обійтися без загадок? – підвищив сердито голос Найда. Але Митрія вже не було поруч.

Натомість на дворі зарипів під чобітьми сніг, і хтось владно постукав у віконниці.

– Хто там? – стривожено озвалася мати.

– Сотник велів зібрати дружину, – почувся голос десятника. – Поквапся, Найдо!

– Вже йду! – відгукнувся парубок і зіскочив з лежанки. А що був повністю зодягнений, то лиш накинув кольчугу, підперезався мечем і ступнув до сінешніх дверей.

– Синку! – раптом покликала мати.

– Що, нене?

– Будь обережним...

– А як же, – усміхнувся парубок. – Розхристаний не ходитиму і снігу не їстиму.

– Сон я бачила лихий, – прошепотіла Христина.

– Сон? І ви – сон...

– Вовчий сон... Вовки тебе з моїх рук рвали, а я вдержати не могла...

– Так, – протягнув Найда. – Щось і справді надто багато вовків та вовкулаків навколо Галича розвелося. – А до матері додав ніжно: – Не турбуйтесь, нене. Митрій казав, що сіроманцям до мене зась, і я чомусь думаю, що він не обдурює... – потім перехрестився на образ у кутку і поквапливо вийшов... Сотник даремно не турбуватиме.

Заметілі та снігопади, що майже тиждень, не вщухаючи, вкутували снігами замерзлу землю, нарешті вгамувалися. Важкі свинцево-чорні хмари зблідли і розтанули, наче ніколи й не збиралися. І над усією Галичиною засяяло, заіскрило сніжинками та інеєм лагідне зимове сонце.

У лісі було тихо і спокійно. Лиш вряди-годи із шурхотом і бухканням сковзала з гнучкої гілляки пухнаста біла шапка, та лунко хрускотів на морозі сніг під кінськими копитами.

Виконавши доручення й перечекавши негоду, Найда неквапом повертався у Галич. У парубка був чудовий гумор, і в такт легкому клусу він мугикав собі під ніс якусь різдвяну пісеньку.

Ще зовсім свіжі й болючі спогади поволі відступили десь на запліччя, а там і загубилися, змішавшись із новими враженнями і турботами.

Навіть повертаючись додому, Найда більше думав про те, як маються там хворий батько і старенька мати, ніж переймався трагедією з коханою. Правда, тут Руженка була і сама частково винувата. Хто ж стерпить образу, кинуту в обличчя, до того ж цілковито безпідставно. Тому й мовчало серце парубка, сховавшись за кривду, і дозволяло не думати про те, що їй зараз, либонь, значно гірше і важче.

Люди завжди готові прийти на допомогу іншому, особливо, якщо це нічого не коштує. Коли ж доводиться чимось жертвувати, – надання помочі стає проблематичнішим. І вже зовсім безнадійно, якщо шляхетний вчинок вимагає офірувати власну гордість, або просту пиху чи амбіції... У цьому випадку всі гарні наміри відразу кудись щезають. А слухняне сумління мовчить, наче ворона з яйцем у дзьобі.

Тож Найда поволеньки їхав лісовим гостинцем, тихо насвистував, милувався красою зимового лісу, і ніщо не затьмарювало парубкові хорошого настрою.

...Двійко подоржніх, що притулилися обабіч дороги на великому, вивернутому з корінням конурі старого граба, не одразу й привернули його увагу. Бо були густо  припорошені снігом, як усе навколо. І такі ж непорушні...

– Агов! Люди добрі! – окликнув їх Найда, під’їхавши трохи ближче. – Ви ще живі, чи вже теє?

Від звуку його голосу подорожні слабо заворушилися, і на нього глянуло дві пари запалих, нестямних очей. Що лише світилися на блідих, знекровлених лицях.

– Ого! – парубок аж присвиснув і миттю з коня сплигнув. – Та вас, видать, добре скрутило. Заблукали в заметіль чи що?

Проказуючи все те, він заходився термосити обох, намагаючись розрухати, повернути до життя закоцюблі тіла. А коли ті застогнали і почали слабко пручатися в його безжальних руках, видобув з черезсідельної суми