Читати книгу - "Історія світу. Минуле як дзеркало сьогодення, Терьє Тведт"

Після того як Вінстон Черчилль узяв участь у британській кампанії в Судані 1898 року, він описував основи та ціль колоніалізму так:

«Що шляхетнішого й кориснішого може зробити просвітлене суспільство, як не визволяти від варварства родючі регіони й численне населення? Приносити мир племенам, що воюють між собою, чинити правосуддя там, де раніше було лише насильство, рвати пута рабства, користуватися багатствами землі, саджати перші зерна торгівлі й освіти, давати людям можливість радіти та зменшувати шанси на страждання — який прекрасніший ідеал або цінніша нагорода може надихнути людські зусилля? Діло — доброчесне, заняття — бадьорливе, а результат часто вкрай корисний»[215].

Британська імперія була ще молода, тож у книжці «Війна на річці»[216] Черчилль пропагував офіційні основи вікторіанського колоніалізму Англії. Тут ішлося про поширення трьох «С» — Commerce, Christianity, Civilization (комерції, християнства, цивілізації) — і ще одного «С», про яке писав Черчилль, — Conquest (завоювання). У ці роки на зламі століть Британська імперія майже стала найбільшою імперією у світовій історії. Напередодні Другої світової війни вона займала приблизно 25 відсотків суходолу й приблизно кожна четверта людина на планеті була підданою королю чи королеві в Лондоні. Британці мали колонії від Бірми й Гонконгу на сході до Канади на заході й від Південної Африки на півдні до Індії на півночі.

За приблизно 50 років ця імперія вже відійде в минуле. Британська імперія існувала доволі короткий період на тлі історії імперій, але британський імперіалізм та колоніалізм і досі зостаються в центрі дискусій та роздумів про себе й про колоніалізм як явище. Що сталося і яке це мало значення для колоній і розвитку світу? Щоб відповісти на ці запитання, піду слідами Черчилля й погляну уважніше на Британську імперію навколо Нілу. Однак спершу варто поглянути на британський колоніалізм у ширшому контексті.

Сучасні дебати про колоніалізм такі, що мимоволі закрадається думка, ніби європейський колоніалізм та імперіалізм — єдиний колоніалізм, який будь-коли існував. Однак таке уявлення робить минуле й сучасність незрозумілими. Історія світу — це переважно історія імперій, а також історія про те, як більшість культур зникали, коли їх поглинали або асимілювали могутніші сили[217].

Якщо говорити, що є лише один колоніалізм, ми просто-таки стираємо значну частину історії, і не лише зі спогадів, а й із дійсності. Це ілюструє, яку владу короткострокова пам’ять може мати над сучасністю, якщо її обмежують чільні перспективи сучасності. Велика кількість прихильників цього світогляду — це нагадування про те, що бути надто критичним до уявлень сучасності про минуле майже неможливо.

У такій переписаній версії історії з неї зникає Перська імперія Кира Великого, як і імперія Александра Великого, не кажучи вже про Римську імперію, яка досягла найбільших розмірів у 117 р. н. е. за правління Траяна. Арабо-ісламської колонізації частин Близького Сходу, Північної Африки, Азії, Піренейського півострова в Європі, що тривала від приблизно 630 до приблизно 730 року, також більше немає. Щезає і, може, найвойовничіша з усіх імперій — імперія Чингісхана та його наступників, коли ті завоювали величезні території верхи на конях; імперія, яка — якби не раптовий наказ повертатися до монгольських степів через смерть хана Уґедея — завоювала б значну частину Європи. Це редагування не омине й Інкську імперію, що простягалася від сучасного Перу на півдні до Еквадору на півночі, імперію ацтеків зі столицею в сучасній Мексиці, звідки вони керували понад трьомастами п’ятдесятьма різними племенами та народами, а також величезну імперію Мая, що до занепаду в ІХ столітті займала регіон від Гватемали на півдні до Юкатанського півострова в Мексиці на півночі. Незаперечний факт, що, коли європейський колоніалізм виникав і розвивався, це відбувалося у взаємодії та конфліктах із двома тогочасними мусульманськими імперіями — Османською зі столицею в Константинополі та Імперією Великих Моголів зі столицею в Делі.

Британська імперія, про яку нині звично думати як про імперію з великої літери, була лише тимчасовою, як порівняти з Османською. Регіони Близького Сходу, що перебували під окупацією османів приблизно 500 років, британці захопили лише під час Першої світової війни. За рішенням Ліги Націй, вони стануть підмандатними територіями Лондона, й британський період у регіоні триватиме лише 30—40 років. Британці контролювали Єгипет протягом сімдесяти років, а османи мали там владу майже 400. Єгипет формально керував Суданом упродовж ста двадцяти років, а британці були там 58 років тощо. Тож твердити, що європейський колоніалізм — єдиний колоніалізм, що будь-коли існував, це не лише однобічно та антиісторично, а й украй європоцентрично.

Насправді ж у тривалій і глобальній перспективі історія — це історія імперієтворення. Щоб зрозуміти європейський колоніалізм, його варто аналізувати в ширшому контексті[218]. Замість того щоб ставити це явище на п’єдестал, його варто вивчати як доволі коротке, але суттєве інтермецо на довгому шляху розвитку історії.

Багато років після того, як Генеральна асамблея ООН 1960 року постановила, що колоніалізму варто раз і назавжди покласти край, і проголосила право кожного на самовизначення, дискусія та критика колоніального спадку лише загострилася. Це незабаром перетворилося на дискусію не лише про визначену політику, а й про роль Європи в історії світу, про європейські ідеали епохи Просвітництва, про потенційну об’єктивність у науці і про так звані репресивні дискурси, сформульовані у світі західних понять і цінностей. Через так звану «деколонізацію академічного світу» критика расизму та європоцентризму перетворилася на моральне та ідеологічне примирення з колоніальною історією Європи, яку сприймали та описували як занепад цивілізації.

Інтерпретація європейського колоніалізму також стала аргументом на користь міграційної політики. Так, стверджували, що Європа має відкрити кордони, щоб відкупити історичний гріх перед неєвропейським світом[219]. Адже достоту, як західні колоніалісти не поважали кордонів колонізованих, так і мігранти не повинні поважати західні[220]. На дебати та дослідження європейського колоніалізму впливає також і геть інший, але фундаментальний історичний процес: чимраз слабкіші економіки старих метрополій Англії та Франції й радикальні зміни балансу сил між континентами та країнами, безперечно, створюють новий погляд на Європу, яка не так давно панувала у світі[221].

Отже, сучасні дискусії про колоніалізм стали боротьбою за західну цивілізацію й за внесок Європи в розвиток людства загалом. Два панівні наративи мають діаметрально протилежні погляди: один напрям вказує, що європейський колоніалізм змінив світ на краще, поширив демократію, розвиток, торгівлю та посприяв глобалізації[222]. Дехто стверджує до того ж, що це був цивілізаційний і релігійний обов’язок. Європейці мали нести полум’я свободи та прогресу — що зайнялося в Європі після Просвітництва та промислової революції — у менші розвинені суспільства. Другий напрям розглядає колоніалізм протилежно: замість поступу колоніалізм радше розвернув розвиток суспільств, принісши внутрішній розбрат і пригнічення культури[223]. Так, колоніалізм був виявом не лише безмежного честолюбства та патерналізму білошкірих, а й виявом расистської культури, притаманної Заходу. Брак єдиного трактування колоніалізму позначається на глибоких економічних, культурних і політичних суперечностях, що ділять світ, щоправда, не географічно, а політично та ідеологічно. І що парадоксально: через глобалізацію останніх десятиліть уявити компроміс між