Читати книгу - "Будинок безлічі шляхів"

— Отепер — досконало, — сказав він, відкладаючи каструлю вистигати, а тоді питально глянув на Чарліну. 

— Я не вмію готувати, тату, — швидко проговорила вона, — а на вечерю в будинку дідуся Вільяма з’являються тільки сирі продукти. Не може ж бути, щоб у тебе не було якихось підручників із куховарської справи? Ну, наприклад, для учнів, чи я не знаю. 

Пан Бейкер замислено пошкріб себе по веснянкуватій щоці: 

— Я завжди казав твоїй матері, що деякі речі тобі таки треба знати. Байдуже, респектабельні вони чи ні. Що ж, подивимося. В основному те, що я тут маю, для тебе занадто складне. Кондитерські вироби, пікантні соуси і таке інше. Зараз я очікую, що учні, які до мене приходять, вже знаються на основах куховарства. Але, здається, в мене ще могли залишитися мої власні учнівські записи — з тих часів, коли я сам був початківцем. То що, ходімо подивимося? 

Він повів Чарліну через усю пекарню, поміж безліччю діловитих кухарів, до віддаленої стіни. На ній висіло кілька хистких на вигляд поличок, безладно заповнених зошитами, аркушами паперу з плямами від варення і товстими теками, вкритими борошнистими відбитками пальців. 

— Зажди-но хвильку, — попросив пан Бейкер, зупинившись біля столу з некондиційною продукцією просто під цими поличками. — Краще я наразі дам тобі трохи харчів, поки ти будеш чекати, правильно? 

Чарліна добре знала цей стіл. Приблуда була б від нього у захваті. Сюди потрапляла вся не зовсім вдала випічка: розтріскані коржі, кривобокі булки і поламані пироги, а також усе те, що не вдалося продати попереднього дня. Працівникам пекарні дозволялося забирати цю випічку із собою. Пан Бейкер узяв полотняну торбу, одну з тих, якими могли користуватися робітники, і почав поспішно її напихати. На самому низу він розмістив цілий кремовий торт, потім виклав шар пиріжків, потім — булочок, потім — пампухів, а зверху поклав великий сирник. Залишивши напаковану торбу на столі, він почав нишпорити по полицях. 

— А ось і він! — зітхнув він, витягуючи старий засмальцьований зошит у м’якій коричневій обкладинці. — Я знав, що ці записи мають тут бути! Це ще з того часу, коли я хлопчаком підробляв у ресторані на Ринковій площі. Тоді я так само нічого не знав, як і ти зараз, відтак це саме те, що тобі треба. Ти хотіла би до цих рецептів ще й заклинання? 

— Заклинання?! — вигукнула Чарліна. — Але ж, тату… 

Пан Бейкер мав такий винуватий вигляд, якого Чарліна ще ніколи в нього не бачила. Його веснянки на якийсь час, здавалося, зникли: так почервоніло лице. 

— Знаю, Чарліно, знаю. Твоя мама в цю мить уже би влаштувала мені небачену істерику. Вона досі вважає чари низьким і недостойним заняттям. Але я народився з магічними здібностями — і нічого не можу з цим вдіяти, а тим більше, не тоді, коли готую. Тут, у пекарні, ми постійно застосовуємо чари. Будь хорошою дівчинкою і постарайся, щоб мама про це не дізналася. Добре? 

Він витягнув із полиці тоненький жовтий зошит і в задумі хляснув ним по столу. 

— Тут записані дуже прості й легкі заклинання, які справді спрацьовують. Дати тобі його? 

— Так, будь ласка! — попросила Чарліна. — І звичайно, я нічого не скажу матері. Я так само, як і ти, знаю, як вона до цього ставиться. 

— Молодчинка! — втішено сказав пан Бейкер. 

Він швиденько засунув обидва зошити поряд із сирником і подав торбу Чарліні. Вони по-змовницьки усміхнулися одне одному. 

— Смачного! — побажав він. — І щасти тобі! 

— І тобі так само, — відповіла Чарліна. — Дуже дякую тобі, тату! 

Вона потяглася і поцілувала батька у присипану борошном веснянкувату щоку, а тоді пішла до виходу з пекарні. 

— Пощастило ж тобі! — гукнула до неї Лорна, коли Чарліна відчиняла двері. — А я якраз була поклала око на оцей кремовий торт, що його він тобі дав. 

— Їх там було два, — кинула Чарліна через плече і ввійшла до крамниці. 

Там, на своє превелике здивування, вона виявила, що Тіммі сидить на мармуровому прилавку, тримаючи Приблуду на руках. 

— Вона дуже стривожилася, коли ти пішла і залишила її тут. Гавкала, не перестаючи, — сказав він, ніби виправдовуючись. 

«Може, ми все-таки не зробимося ворогами на все життя!» — втішено подумала Чарліна, а Приблуда зіскочила з колін Тіммі та з радісним дзявкотом кинулася до неї. Вона витанцьовувала навколо Чарліни і здійняла такий галас, що Тіммі, мабуть, не почув, як Чарліна йому подякувала. Їй залишилося широко усміхнутися і люб’язно кивнути йому, виходячи з крамниці, бо Приблуда і далі скакала з дзявкотом у неї під ногами. 

Крамниця і пекарня знаходилися на протилежному від річки і набережної кінці міста. Чарліна могла би вирушити туди, але оскільки Приблуда мусила йти сама (адже Чарліна несла напхану торбу), коротше було йти Центральною вулицею. Хоча це й була одна з головних вулиць міста, на своє ім’я вона не дуже заслуговувала: вузька, звивиста і без хідників, хоча крамниці обабіч вважалися найкращими. Чарліна поволі рушила вздовж вулиці. Вона раз по раз зупинялася і роздивлялася вітрини, щоб дати змогу Приблуді її наздогнати, ухилялася від пізніх покупців та просто перехожих, які вийшли прогулятися перед вечерею, і думала. Думки її були поділені між специфічною втіхою: «Тепер у Пітера більше не буде виправдання, коли він готуватиме жахливу їжу!» — і подивом: «Тато користується чарами! І завжди користувався!». 

Досі Чарліна почувала за собою деяку вину через усі оті свої експерименти з «Книгою палімпсеста», одначе тепер це почуття зникло. «Певно, я успадкувала магічні здібності від тата. Ну й ну! Тепер я достеменно знаю, що можу чаклувати. Але чому ж тато завжди робить те, що каже мама? Він так само наполягає, щоб я була респектабельною, як і вона. Ну й батьки!» — Чарліна виявила, що ця думка чомусь її дуже розвеселила. 

Тут раптом у неї за спиною залунав гучний тупіт копит, змішаний з гуркотом, і грубий голос закричав: «З дороги, з дороги!». 

Чарліна озирнулася і побачила, що вулицю заполонили вершники в якихось незнайомих мундирах; вони мчали так швидко, що за мить були коло неї. Перехожі притискалися до дверей крамниць і до стін по обидва боки вулиці. Чарліна крутнулася, щоби підхопити Приблуду. Вона спіткнулася об чийсь поріг і впала коліном на торбу з їжею, але все-таки схопила Приблуду і при цьому зуміла не випустити з руки торбу. Стискаючи обіруч Приблуду і торбу, Чарліна припала спиною до стіни — і тут-таки, просто перед її носом, під важке стугоніння копит, промайнули чорні чоботи, встромлені в стремена. Далі мчав галопом цуг лискучих чорних коней; над їхніми спинами грізно ляскав батіг. За кіньми прохурчала розкішна мальована карета з гербом на дверцятах, виблискуючи золотом і склом; каретою правила пара кучерів у капелюхах із плюмажем. За каретою з оглушливим тупотом промчали ще декілька вершників у мундирах. 

Наприкінці вулиці вершники звернули і зникли з очей. Приблуда фиркнула. Чарліна знесилено сперлася на стіну. 

— Що це було? — запитала вона в жінки, яка втиснулася в мур навпроти неї. 

— Це, — відповіла та, — був кронпринц Людовік. Гадаю, він приїхав у гості до короля. 

Жінка була вродлива, а поглядом, у якому вгадувалася стримувана лють, вона дещо нагадувала Чарліні Софі Пендрагон. Жінка притискала до