Читати книгу - "Суперечка на кохання. Отримати доньку тренера, Ася Сергєєва"

Кінотеатр справжнісінький, поруч зі мною із загостреною турботою Ведмідь. Ми дивимося далеко не найкращий у моєму житті фільм, поїдаючи паличками роли і ще якісь японські страви, які майже не розгледіти в темряві. П'ємо з високих келихів мохіто. І я можу відзначити, що зі смачними стравами і жартівливими коментарями Дарського будь-який фільм цікавіше.

- Це все для переможця? Звідки в кінотеатрі японські страви? - не можу припинити дивуватися.

- Начебто є ще італійські. Я натрапив на піцу, - Міша нахиляється, нишпорить рукою по столу і простягає мені шматочок. - Поки тягнувся за піцою, помітив ще дещо солоденьке…

- Що? - тепер і я тягнуся, на десерт взагалі не розраховувала.

Трохи промазала і рукою прямісінько врізалася в торт на краю столу. Треба ж, не десерт який-небудь у стаканчиках, не цукерки з тістечками, а цілий торт на круглій підставці. Облизала палець. Сма-ачно.

Повертаюся з липкою рукою.

- Мишко, ти не бачив тут десь є серветки? Моїй руці приємно бути в торті, але боюся, що забрудню тоді одяг і меблі.

- Зараз знайдемо, Зірочко. Та ось же вони!

Серветки знайшлися. Але Міша не дає їх мені. Забирає мою руку і сам за справу приймається. Старанно витирає від крему кожен пальчик, а у мене щось мурашки бадьоренько по тілу біжать. Намагаюся вирвати руку, не дає, та як нібито навмисно ще приганяє зграю мурашок.

Терміново на фільм відволікаюся. Проте мені байдуже, що там бігають зубасті монстри. Шалено хвилює інше... до моєї розкритої долоні торкається вже не серветка, а губи хлопця, залишаючи там поцілунок. І ще він по колу провів язиком, немов пекучим струмом вжалив.

Ох-х! Здригаюся, підстрибуючи на диванчику.

- Мишко, ти зовсім вже?

- А що? Погано прибрав залишки крему? Після фільму вимиєш, та й все, нема через що перейматися.

- Ні, я не про це…

- Про що тоді? Тримай паличку, а то випала, - дбайливо мені в пальці вставляє. - Я все-все бачу. Темрява не перешкода Ведмедям. Тому звертайся, Алінко, якщо що.

Я б додала, що ще не перешкода для безсоромних Ведмедів. Але футболіст нахабно робить вигляд, що всього лише допоміг, нікуди не торкався губами. Ніде не цілував. Та невже? Чи це я собі вигадала?

Спостерігаю за монстрами, одні з апетитом поїдають інших. Треба і собі чогось взяти, тицяю на дотик паличками. Раптом мені здалося все-таки? Напевно, всіх глядачів у кінозалі хвилює, хто отримає ключі від планети, а мене - чи цілував Ведмідь у долоньку або лише серветкою зачепив? Ні, я не буду проводити слідчий експеримент. Це ж тоді доведеться просити заново цілувати. Ой, ну і думки ж у мене, коли Дарський небезпечно близько знаходиться.

З цими всіма розбурханими думками закидаю до рота величезний рол. Ой-йой! Здається, мені кінець...

Не можу ані вдихнути, ні видихнути. Так обпекло весь рот, що я зараз, як у фільмі герої, кипіти почну та з вух випускати червоні хмаринки.

- А-а! Води-води! - намагаюся виразно просити, але на справі, лише виходить невиразне мукання.

- Щось сталося? - наді мною нахиляється Міша, виблискуючи великими очищами у напівтемряві кінозалу.

- Т-треба запити, пече-е, - скиглю я.

- Напевно, гострий попався, - підставляє мені якусь тарілку. - Випльовуй сюди. Алінко, ну давай, відкривай ротик і викинь гидоту.

Ні-ні, не можу.

Мотаю головою. Мені соромно. Краще зап'ю та проковтну. При хлопцях я ще їжею не плювалася.

- Тоді сам буду у тебе діставати, - Мишко захоплює міцною долонею мою потилицю, нахиляє голову, і я позбавляюся від нестерпно пекучого ролу, поки він мені пальцями туди не пробрався.

Потім він заливає в мене багато води, навіть дме в обличчя, щоб скоріше до тями приходила. Поправляє волосся, обіцяючи, що і від монстрів б врятував, не те що від якогось шматочка, просоченого чилі. Всіх переможемо, заявляє впевнено.

Коли саме під час порятунку, я опинилася на його колінах? Чому я там? Смикаюся злізти.

- І куди ти? Посидь так ще. Мої ж коліна лікувальні, - сміється мені у вухо, і від цього менше соромно, хоча все одно таки добряче зганьбилася.

- Ти не повинен мене брати і хапати, - вириваюся.

Поруч влаштовуюся з розумінням, що сиділося на Ведмеді непогано, навіть дуже приємно сиділося. Його дотики не викликають у мене огиди, вони лякають, хвилюють і місцями обпалюють не менше, ніж гострий чилі.

- Домовилися, буду менше діставати. Але ти ж сама на мене залізла. Якщо що, я не проти. Користуйся завжди без проблем.

- Залізла?

- Угу.

- Ні, я не могла. Тільки не я.

Не вірю! Навіщо б мені лізти на Ведмедя, якщо я весь час, ніяковіючи, відсуваюся від нього, а він скорочує вмить нашу відстань.

- Могла, не могла. Та яка різниця, - безтурботно й весело вимовляє. - Хочеш спробувати торт? Настав час підсолодити наше побачення. Як гадаєш, Зірочко?

Як я гадаю? А-а-а-а-а!!!

У мене зараз мозок вибухне!

Спочатку все ж спробую тортика, після чилі особливо хочеться солодкого. Потім вирішу, що робити зі знахабнілим Ведмедем!

Ще б збагнути, що на екрані взагалі відбувається? Хоча навряд чи вийде.

Ми повертаємося на диванчику обличчям одне до одного, посередині між нами Міша поставив десерт. І я вперше ласую тортом, не розрізаючи на шматки, а з цілого хапаючи виделкою. Забуваючись, де знаходимося, базікаємо, сміємося. Мишко раз у раз намагається мене годувати, серйозним тоном стверджуючи, що з його виделки торт у тисячу разів смачніше. Бреше ж, як завжди. Ну я його зараз теж нагодую, буде знати!