Читати книгу - "Дев’ять життів Крістофера Чанта"

— Щасти! — казали люди із Замку навколо нього. Та лише хлопчик-служка був єдиним, хто сказав це так, ніби думав, що Крістофер має шанс. 

Крістофер побрів на середину майдану — позичені щитки були на два розміри більші, — під звук криків і свистів. 

— Постарайтеся, серденько, — сказала Панна Розалі доволі безнадійно, проходячи повз нього на шляху з поля. Крістофер добрів і здивовано виявив, що він анітрішечки не хвилюється. 

Щойно він зайняв позицію, команда селища почала зловтішатися. Вони підступили близенько до Крістофера, вичікувально зачаївшись. Куди б він не глянув, скрізь бачив великі розчепірені мозолясті долоні й засмаглі обличчя з глузливими вишкірами. 

— Ну, знаєте! — сказав Флавіан із іншого кінця поля. — Він іще хлопчик! 

— Ми знаємо, — сказав капітан команди селища, вишкіряючись іще ширше. 

Коваль так само зверхньо подав Крістоферові повільний хитрокручений м’яч. Поки Крістофер стежив за його висхідною траєкторією, то намагався згадати кожне слово з Такроєвих тренувань. І поки вся команда селища з’юрмилася навколо нього в кільце, він знав, що мусить послати м’яч за межі цього кільця, щоб набрати рани. Він відстежував усю траєкторію м’яча, поки той летів до бити, із досконалим самовладанням. М’яч трішки відхилився, але не сильно. Він твердо відбив його вперед і праворуч. 

— Два! — рішуче крикнув він Флавіанові. 

Флавіан остовпіло глянув на нього й побіг. Крістофер теж біг, і позичені щитки робили хляп-хляп-хляп на кожному стрибку. Команда селища розвернулася, і гравці шалено помчали за м’ячем, але Флавіан і Крістофер мали купу часу, щоб пробігти два рани. Вони мали час пробігти й третій ран, навіть у позичених щитках. Замок переміг. Крістофер аж пашів від гордості й радості. 

Глядачі із Замку святкували. Ґабріель привітав його. Хлопчик-служка потис йому руку. Панна Розалі, з усе ще розтріпаним волоссям, поплескала його по спині. Усі стовпилися навколо Крістофера зі словами, що їм тепер кінець кінцем не потрібен Мордекай Робертс, і сонце прозирнуло над церковною дзвіницею вперше за день. За цей короткий час Крістофер відчув, що жити в Замку, зрештою, не так і погано. 

Але недільний ланч усе повернув на звичні місця. Розмова за ланчем точилася про тривожні плани упіймати банду Мари, і тільки пан Вілкінсон, старий чаклун, який доглядав бібліотеку Замку, все повторював: 

— Ці три рідкісні книги досі не знати де. Не уявляю, хто б хотів стибрити три дівчачі книги зі Світу Б, але я не можу засікти їх ніде в Замку. 

Оскільки книги були дівчачі, пан Вілкінсон, очевидно, не підозрював Крістофера. Насправді ні він, ні будь-хто інший не згадував, що Крістофер тут, якщо тільки не просив його передати сіль. 

У понеділок Крістофер єхидно спитав Флавіана: 

— Хіба ж нікому не спадає на думку, що я можу допомогти спіймати Мару? 

Це був найпрозоріший натяк Флавіанові на Всюдинки, який він собі дозволив. До цього його підштовхнула неділя. 

— Святі небеса! Люди, які могли зарізати русалок, швидко перегризуть горлянку і вам, — сказав Флавіан. 

Крістофер зітхнув. 

— Русалки не повернуться до життя знову, але я повернуся, — підкреслив він. 

— Ці всі теревені про Мару дістали до живих печінок, — сказав Флавіан і змінив тему. 

Крістофер відчув, сильніше, ніж будь-коли, що він у тунелі без виходу. Також він був у більшій халепі, ніж Богиня, адже вона припинить бути Живою Ашет, коли виросте, тоді як він мусить продовжувати і перетворитися на когось, схожого на Ґабріеля де Вітта. Його настрій не поліпшився, коли згодом на цьому тижні він отримав листа від Татка. Лист знову було розпечатано і потім запечатано, але, на відміну від Матусиних, марки на конверті були цікавіші. Татко був у Японії. 

«Синку мій, 

Мої замовляння переконали мене, що для тебе настає час найвищої небезпеки. Я благаю тебе бути обачним і не наражати на небезпеку своє майбутнє. 

Твій люблячий 

Татко». 

Судячи з дати листа, його було написано місяць тому. 

— Турбується про моє майбутнє! — сказав Крістофер. — Його замовляння, напевно, означали життя, які я втратив. 

І найгірше у цьому, думав він, повертаючись до своєї скорботи, було те, що він не міг сподіватися на зустріч із Такроєм. 

Як би то не було, у ніч того четверга Крістофер вийшов через розлам у замовлянні, сподіваючись, що Такрой прийде. Але долина була порожня. Крістофер хвилинку постояв там, почуваючись спустошеним. Потім повернувся до своєї кімнати, одягнувся у свій одяг і знову вирушив крізь Проміжок навідати Богиню. Вона була єдиною іншою людиною, яку він знав, що не намагалася його використати. 

Розділ п’ятнадцятий

Богиня сиділа в спальні, схрестивши ноги на білих подушках та сперши підборіддя на кулаки, очевидно, заглиблена в роздуми. Хоча вона більше не здавалася хворою, вона викликала нове відчуття, мов грім у повітрі, яке вразило Крістофера, щойно він увійшов. Прикраси Богині дзенькнули, коли вона звела погляд і побачила його. 

— Чудово, — сказала вона. — Я сподівалася, що ти скоро повернешся. Я мушу з тобою поговорити — ти єдина знайома мені людина, яка зрозуміє. 

— У мене те саме, — сказав Крістофер і вмостився на плитках підлоги, спершись спиною об стіну. — Ти тут замкнена зі своїми Жрицями, я замкнений у Замку з людьми Ґабріеля. Ми обоє в цьому тунелі… 

— Але ця проблема тільки моя, — втрутилася Богиня. — Не впевнена, що для мене це тунель. У тунелів є кінець, зрештою. 

Коли вона це промовила, її голос викликав нове відчуття грому. Біла кицька відразу все зрозуміла. Вона підвелася з-поміж подушок і важко залізла їй на коліна. 

— Що ти маєш на увазі? — спитав Крістофер, одразу подумавши, що дівчата — справді Цілковита Загадка. 

— Бідна Беті, — сказала Богиня, нагладжуючи білу кицьку з ритмічним дзень-дзень браслетів. — У неї знову будуть котенята. Хотіла б я, щоб вона їх більше не приносила — її це виснажує. Що я, власне, хотіла: я тут передумала про купу різного, відколи хворіла. Я думала про тебе і все гадала, як же ти можеш приходити сюди з іншого світу. Хіба це не складно? 

— Ні, це легко, — сказав Крістофер. — Або легко мені. Я думаю, це тому, що я маю кілька життів. Я гадаю, що лишаю одне з них позаду в ліжку і спрямовую решту вільно блукати. 

— Ото щастить! — сказала Богиня. — Але я мала на увазі, що робити, щоб дістатися до цього світу? 

Крістофер розповів їй про долину, і Проміжок, і як він завжди мусив шукати закуток у спальні, щоб зайти за ріг. 

Очі Богині замислено блукали під тьмяними аркадами кімнат. 

— Хотіла б я мати більше, ніж одне життя, — сказала вона. — Але щодо мене… пригадуєш, ти сказав, коли був тут востаннє, що я припиню бути Живою Ашет, як виросту? 

— Ти сказала мені це, коли я вперше прийшов сюди, — нагадав їй Крістофер. — Ти сказала: «Жива Ашет завжди маленька дівчинка». Хіба ти не пам’ятаєш? 

— Так, але ніхто не казав це в такий спосіб, як ти, — мовила Богиня. — Це змусило мене задуматися, що стається, коли Жива Ашет більше не є маленькою дівчинкою.