Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

Українська ідея була також досить подібною до тогочасних намагань деяких галицьких поляків перетворити Галичину на «польський П'ємонт», який із часом об'єднав би розділену польську націю. П'ємонт був італійським королівством, яке почало об'єднання Італії (більш-менш завершене у 1870 р.), що передувало об'єднанню Німеччини (завершене у 1871 р.). Різниця між поляками та українцями в Галичині полягала в тому, що Польща розглядалась усіма як історична нація з власною традицією державності, так само, як Німеччина чи Італія[232]. Поляки прагнули відтворити Річ Посполиту такою, якою вона виглядала для них у викривленому дзеркалі модерної націоналістичної уяви; українці прагнули розбити це дзеркало, розплавити його друзки й витворити щось нове.

Польське походження Андрея Шептицького було символічним для новизни української ідеї; його тривала присутність у польському житті нагадує нам про роль поляків в оформленні українства наприкінці XIX ст. Для українських діячів поляки були зразком, владою та суперниками. Поляки були зразком, бо польська нація начебто мала більшу автономію у складі Австрії. Поляки були владою, бо ця автономія віддала фактичну владу польським аристократам: вони займали понад 90% високих адміністративних посад у Галичині. Нарешті, поляки були суперниками, бо їхні політичні сили, орієнтовані на модерний націоналізм, як, наприклад, націонал-демократи, намагались поширити польську культуру в Галичині як культуру національну. Таким чином, українські діячі протистояли не лише польській владі, а й польському національному рухові, що прагнув створити в Галичині польське громадянське суспільство і, зрештою, польську національну державу. Насправді ж лояльні до імперії польські аристократи та польські націоналісти самі перебували в різних таборах і мали різні позиції щодо різних питань, зокрема, й українського.

На початку 1890-х рр. польські чиновники в Галичині були провідниками загальної австрійської політики, що підтримувала українофілів на противагу москвофілам. Комісія, що складалася з польських шляхтичів, вирішила стандартизувати українську мову відповідно до української народної орфографії, а не різних систем, що їх підтримували російські москвофіли. Польська шляхта також мала більшість у комісії, що віддала нову університетську кафедру східноєвропейської історії Михайлові Грушевському. Імперська політика, реалізована у Львові лояльними до Австрії поляками, поєднала Галичину з Києвом. Там головною проблемою для українців була російська цензура, а чимало українофілів були поляками. Гру-шевський, студент українського історика польського походження Володимира Антоновича, був здивований, коли побачив, що поляки в Галичині вороже налаштовані до української справи[233]. Його призначення, результат короткотривалої політичної кон'юнктури в Галичині, мало вагомі національні наслідки для всієї України. Прибуття Грушевського до Львова з Києва у 1894 р. забезпечило українофільській орієнтації в Галичині інтелектуальну підтримку. Його лекції українською мовою довели її придатність бути мовою науки та просвітництва.

Перший том «Історії України-Руси» Грушевського, найважливішого тексту в творенні українського національного наративу, вийшов друком у 1898 р. Найважливішою новацією вченого був послідовний виклад історії України, починаючи від часів Київської Русі. Методологія, яка уможливила це досягнення, виходила з київського народництва: народ тією самою мірою, що й держави, поставав у ній як актор історії. В такий спосіб кон'юнктура імперської політики принесла до Львова історичне бачення, яке могло протистояти всім імперським ідеям. Заперечуючи твердження російської історіографії про те, що саме Москва успадкувала давні традиції Київської Русі, Грушевський створив фундамент для політичного підважування російських претензій на всю Україну. Розглядаючи простий народ як частину історії, він підірвав традиційну дихотомію між «історичними» та «неісторичними» націями — основу польської претензії на Галичину. У XIX ст. нації вважались «історичними», якщо їхні еліти були пов'язані з державною традицією. За новим визначенням історії, яке тепер враховувало народ, той факт, що Галичина належала Польському королівству чи що українські еліти прийняли польську цивілізацію, вже не був вирішальним[234]. Грушевський був новачком у галицькій політиці, але вплив його праці на місцеву українофільську справу був очевидним. Галицькі українські діячі вже знали: якщо народ розглядався як складова нації, тоді Східна Галичина була українською територією. Російський імперський перепис 1897 р. дав галичанам змогу уявити собі Україну, що простягалась набагато далі на схід.

Хоча австрійські імперські поступки початку 1890-х рр. безпосередньо й опосередковано укріпили українофільську орієнтацію, українські діячі вважали їх недостатніми. Вони дедалі більше, особливо після скандальних виборчих маніпуляцій 1895 і 1897 рр., мислили національними категоріями й вимагали для себе національного статусу, рівного з їхніми суперниками. Як ми вже бачили, українські діячі бажали того, що вже мали польські урядовці (влади) й чого прагнули польські націоналісти (масової нації). Інакше кажучи, українські діячі рівняли свої вимоги до того, що вони вважали польським успіхом у Галичині, а свої цілі — з цілями польських націоналістів. Нагальними українськими вимогами до Відня були поділ Галичини та українська автономія її східної частини, а також українізація університету. Довготерміновими цілями були творення української нації та української держави з «етнічними» кордонами[235]. Ці наріжні камені української ідеї постали завдяки новому поколінню світських діячів, вже не тільки греко-католицьких священиків, а їхніх синів чи дочок, інколи навіть дітей українських селян, що отримали освіту в Австрії після 1848 р.

Тоді як Шептицький представляє трансформацію традиційних еліт (греко-католицького духовенства та польської шляхти), поет Іван Франко (1856–1916) вособлює новий тип світської інтелігенції, що зросла на українському грунті. Його походження нагадує нам, що еліти прийняли політичну ідею етнічного націоналізму раніше, ніж її прийняли селяни, і що часто самі представники еліт не відповідали «етнічним» вимогам нації. Батько Франка був сільським ковалем німецького походження; його мати походила з дрібної польської шляхти. У 1864 р. Франка послали навчатись до німецькомовної школи братів василіан, греко-католицього ордену, що піклувався про збереження зв'язку своєї Церкви з латинським Заходом. Важливішим від дитинства чи «етнічного» коріння для нього стали зіткнення з польською культурою, російською політикою та європейськими ідеологіями в останній чверті XIX ст. У 1876 р. він познайомився з істориком Михайлом Драгомановим, вигнанцем із російської України, який щойно втратив посаду професора в Києві. Саме той переконав молодих інтелектуалів, таких як Франко, що їхнє москвофільство має перейти в братерство з українським народом. У 1880-х рр. завдяки публічному судовому процесові та писанню польською мовою Франко став відомим львівським соціалістом. У 1890 р. він став співзасновником селянської Української радикальної партії, що виступала за соціалістичну трансформацію Галичини та поділ її на східну (українську) та західну (польську) частини. У 1897 р. він гучно порвав з польськими (пишучи німецькою) та з українськими політиками (пишучи польською). Як друг Грушевського, Франко став його протеже. На Святвечір 1899 р. разом із іншими лідерами нової Національно-демократичної партії вони видали відозву до всіх класів українського суспільства, закликаючи до загального прагнення національного суверенітету. Якщо Франко й далі вірив, що політикою має керувати еліта, то його погляди щодо ідей, які мають керувати елітами, зазнали відчутних змін[236].

До 1900 р. Франко став адвокатом української незалежності в межах того, що він та інші представники його покоління звали «етнографічними» кордонами. Подібно до нього, багато провідних галицьких українських національних діячів з 1900 р. десять років перед тим