Читати книгу - "Перетворення націй. Польща, Україна, Литва, Білорусь 1569-1999"

класом були католики-поляки, тому Галичина залишалась під контролем польських землевласників. Хоча поляки становили більшість у західній її частині, де найбільшим містом після його інкорпорації в 1846 р. був Краків, а українці були більшістю на її сході, де найбільшим містом був Львів, Галичина складала одну провінцію. В останній чверті XIX ст. населення Західної Галичини було приблизно на 88% польським і на 7,5% єврейським, зі жменькою німців та східних слов'ян. З іншого боку, населення Східної Галичини було приблизно на 65% українським, 22% польським і 12% єврейським. Ці пропорції залишалися незмінними до Першої світової війни[224]. До становища галицьких євреїв ми ще повернемось. Наразі наша мета — побачити витоки української політики.

Хоча спочатку австрійські земельні реформи не надто покращили долю українських селян, реформи релігійні мали велике потенційне значення. У 1774 р. імператриця Марія Терезія змінила назву Церкви з «Уніатської» на «Греко-Католицьку», зрівнявши її в правах із Римо- та Вірмено-Католицькими Церквами. У 1775 р. вона відкрила 14 місць для греко-католиків у духовній семінарії при церкві Св. Варвари у Відні («Барбареум»). Її наступник, Йозеф II, у 1783 р. заснував у Львові Генеральну духовну семінарію для греко-католиків, а у 1784 р. відкрив у місті університет. У 1787–1809 рр. в університеті діяв Руський інститут для греко-католиків, які не знали латини настільки добре, щоб відвідувати регулярні курси[225].

Водночас не існувало безпосереднього зв'язку між звільненими греко-католицькими селянами та освіченим греко-католицьким духовенством. У першій половині XIX ст. греко-католицькі священики вважали себе спадкоємцями польської культури та релігійного різноманіття щойно зниклої Речі Посполитої. Вони зробили те, чого не змогли їхні брати з Російської імперії: зберегли після поділу 1795 р. Церкву, засновану в 1596 р. в Речі Посполитій. Коли у 1808 р. вони відзначали піднесення свого єпископату до статусу митрополії, то робили це польською мовою. Хоча кілька студентів Генеральної семінарії публікували твори галицьким діалектом української мови ще в 1830-х рр., ані Церква, ані держава їх не підтримували. Найпомітнішим серед них був Маркіян Шашкевич, син шляхетської родини, яка поколіннями розмовляла польською. Інші священики видавали граматики української мови німецькою та польською[226]. Їхня лояльність щодо ранньомодерних польських традицій вперше похитнулась під час революції 1848 р., що викликала гострий конфлікт інтересів між тими, хто розмовляв рідною для них мовою (польська шляхта), та їхніми парафіянами (українські селяни). Заохочені австрійською владою, кілька українських лідерів із греко-католицького духовенства запропонували власне бачення майбутнього Галичини.

Після придушення революції 1848 р. за допомогою селян греко-католиків кріпацтво було скасовано, а селяни на певний час отримали обмежене представництво в австрійському парламенті. Окрім того, імператорський патент 1850 р. обіцяв ставитись до українців так само, як і до поляків. Однак українці не замінили поляків у ролі панівного класу в Галичині, оскільки ті швидко адаптувались до постреволюційної ситуації. В 1849–1859 рр. польський граф Агенор Голуховський проводив у Галичині політику реакції, розставивши польських шляхтичів на ключові посади в австрійській адміністрації[227]. Оскільки революція налаштувала польську шляхту та українських селян одне проти одного, а її наслідки виявили недоліки австрійської підтримки, після 1848 р. греко-католики звернули свої погляди в бік Росії. Привабливість останньої досягла вершини у 1867 р., коли Відень надав неформальну автономію Галичині на умовах, вигідних для польської аристократії. Звісно, після 1848 р. греко-католицькі москвофіли ніколи не були більшими «росіянами», ніж їх пропольські попередники — «поляками» перед 1848 р. Галицькі москвофіли твердили, що сучасна російська мова була створена вченими з України у XVII та XVIII ст., а тому може стати літературною мовою всіх східних слов'ян[228]. Вони вважали свою Східну Галичину за члена великої родини східнослов'янських націй.

Оскільки в 1875 р. Греко-Католицька Церква була цілковито усунута з Російської імперії, галицькі священики, які загравали з Росією, мали неодмінно загравати і з православ'ям. Відень підтримував Греко-Католицьку Церкву як частину католицького підгрунтя своєї влади на прикордонні з Росією. У 1882 р. один із провідних москвофілів переконав одне греко-католицьке село скласти петицію до австрійської влади щодо дозволу перейти на православ'я. «Українофіли», прибічники використання місцевого діалекту й окремішності місцевого населення від росіян, отримали з Відня більше підтримки. Ватикан також вважав українофільство меншим злом за москвофільство і підтримував радше українофільських священиків, а не москвофільських. Подібна зміна випливала із секулярної політики 1880-х рр. Після того як внаслідок виборів 1879 р. українське представництво в австрійському райхсраті зменшилося з сімнадцяти до трьох депутатів, багато представників греко-католицької еліти побачили сенс у зверненнях до селянства. Деякі з них зробили подальший висновок, що найкращим засобом для цього була місцева народна мова — українська. Успіх на виборах 1889 р. довів політичну корисність української мови[229].

Таким чином, в австрійській Галичині XIX ст. греко-католицькі священики перейшли від використання польської мови як виразника культури (у 1795–1848 рр.) до ідентифікації з Росією, що дало їм змогу дистанціюватись від поляків (у 1848–1890 рр.), а потім (після 1890 р.) до модерних гасел від імені «української нації», розділеної між Австрією та Росією. Їхня увага перемістилась з релігійних практик місцевих греко-католиків до соціальних умов селянських мас, а далі — до національної справедливості для мільйонів «українців». Коли 1900 року Андрей Шептицький став Митрополитом Галицьким, його ідея греко-католицизму як національної Церкви стала впливовою. Лев Шептицький пропонував імператриці Марії Терезії, щоб греко-католицизм отримав в Австрії рівний статус із римо-католицизмом; його славетний нащадок Андрей пропонував, щоб Українська Греко-Католицька Церква забезпечила три мільйони своїх вірних національним статусом, рівним із поляками римо-католиками. В останній чверті XIX ст. Греко-Католицька Церква відкрила сотні шкіл, у більшості яких навчали народною мовою (українською). Із плином часу ці школи стали ще більш національно орієнтованими[230]. Як митрополит, Шептицький демократизував також і саму Церкву.

ГАЛИЧИНА: УКРАЇНА (близько 1900)

Галицьке українофільство було, таким чином, структурно подібним, хоч і скромнішим, до москвофільства, яке воно витіснило. Представники і першого, й другого напрямів мріяли про мовну єдність. Москвофіли користувалися чудернацькою сумішшю галицьких діалектів церковнослов'янської та елементів літературної російської мови; українофіли вважали українською мовою галицькі діалекти, небагато знаючи про діалекти далі на схід. І перші, й другі мали серйозні територіальні плани. Щоб впевненіше висувати свої вимоги, галицькі українофіли та москвофіли посилались на невідому, але велику групу слов'ян на сході. Ці подібності допомагають нам побачити, чому багато осіб могли перейти з москвофільства на українофільство, не вбачаючи в цьому суперечності.

Проукраїнська орієнтація мала певну схожість до інших амбітних та ідеалістичних проектів слов'янських націй під австрійською владою. Наприклад, зміни XIX ст. у національній орієнтації в Галичині вражали не більше від тих, що мали місце в Богемії[231]. Подібно до чехів, які мріяли про підтримку з боку Російської імперії і піднесення балканських націй на противагу німецькій потузі, галицькі українці уявляли собі східних сусідів як відповідь локальній польській владі. Як і чехословацька (а також югославська); українська ідея була поміркованим панславізмом, близьким до націоналізму щоб