Читати книгу - "Поліція"

Мікаель стояв біля ліфта, розташованого за кілька великих кроків від номера саамської дами. Він подивився на годинник. Минуло всього три-чотири хвилини, але цього мало бути досить; у будь-якому разі найголовніше — щоб їх не побачили разом. Номер завжди знімала Ізабель. Вона приходила за десять хвилин до нього, лягала в ліжко і чекала. Їй так подобалося. А йому так подобалося?

На щастя, від «Гранд-готелю» до міської ради, де на нього вже чекав голова, швидким кроком іти всього три хвилини.

Двері ліфта відчинилися, Мікаель увійшов досередини і натиснув на кнопку з цифрою «один». Ліфт поїхав і майже тут же зупинився. Двері відчинилися.

— Guten Tag.[12]

Німецькі туристи. Літня пара. Старий фотоапарат у коричневому шкіряному футлярі. Мікаель відчув, що посміхається і взагалі перебуває у чудовому настрої. Він посунувся. Ізабель таки мала рацію: йому дійсно стало краще після смерті пацієнта. Він відчув, як з довгого волосся на потилиці впала на шию крапля води, як вона покотилася вниз і намочила комір сорочки. Ула сказала, що для нової посади йому не заважає підстригтися коротше, але навіщо? Хіба той факт, що він молодо виглядає, не підкреслює зайвий раз головне? Те, що він, Мікаель Бельман, — наймолодший в історії Осло начальник поліції.

Пара із занепокоєнням дивилася на кнопки ліфта. Їх хвилювала давня проблема: цифра «один» означає поверх, розташований на одному рівні з вулицею, чи поверх над ним? Як прийнято тут у них, в Норвегії?

— It’s the ground floor,[13] — пояснив їм англійською Мікаель і натиснув на кнопку зачинення дверей.

— Danke,[14] — зрозуміла його жінка.

Чоловік заплющив очі і став шумно вдихати і видихати повітря. «Як у підводному човні», — подумав Мікаель.

Вони в тиші занурювалися в надра будівлі.

Коли двері відчинилися і вони вийшли в хол, по ногах Мікаеля пробігло тремтіння. Це завібрував телефон, який у ліфті знаходився поза мережею. Він дістав апарат і побачив, що пропустив дзвінок від Ізабель. Він уже зібрався передзвонити їй, як раптом його знову струснуло тремтіння. Він отримав смс-повідомлення:

«Привіталася з твоєю дружиною в холі готелю».

Мікаель різко зупинився й огледівся. Надто пізно.

Прямо перед ним у кріслі сиділа Ула. Така гарна. Вона виглядала навіть краще, ніж завжди. Красуня застигла в кріслі.

— Привіт, люба, — випалив він і сам помітив, як непевно прозвучали його слова.

І прочитав по її обличчю, як фальшиво вони прозвучали.

У її погляді, прикованому до нього, ще були помітні сліди замішання, яке ось-ось зміниться чимось іншим. Мозок Мікаеля Бельмана працював на повну потужність. Збирав і обробляв інформацію, шукав зв'язку, робив висновки. Він знав, що йому нелегко буде пояснити, чому в нього вологе волосся. І що вона бачила Ізабель, що її мозок, зовсім як його власний, блискавично обробляє інформацію. Адже людський мозок так улаштований. Він невблаганно логічний, коли маленькі шматочки інформації несподівано складаються в одну загальну картину. І він побачив, як щось інше прийшло на зміну замішанню. Здогадалась. Ула опустила очі, отож, коли він підійшов і постав перед нею, її погляд уперся йому в живіт.

Мікаель ледве упізнав її голос, коли вона прошепотіла:

— Ти отримав її смс надто пізно.

Катрина повернула ключ у замку і потягла двері на себе, але ті не відчинилися.

Гуннар Хаген підійшов і рвонув їх.

Вологий жар і запах затхлості ударили в ніс п’яти людям, що стояли біля дверей.

— Тут, — сказав Гуннар Хаген. — Ми нічого не чіпали з моменту останнього використання.

Катрина увійшла першою і натиснула вимикач.

— Ласкаво просимо в регіональне управління Бергена в Осло, — збентежено вимовила вона.

Беата Льонн переступила через поріг:

— Значить, ми ховатимемося тут.

Холодне блакитне світло люмінесцентної лампи освітлювало квадратну бетонну кімнату з сіро-синім лінолеумом на підлозі і голими стінами. У кімнаті без вікон стояли три столи із стільцями, на кожному із столів знаходився комп’ютер. На одному із столів були також кавоварка з підпалинами і велика пляшка води.

— У нас буде кабінет у підвалі Поліцейського управління? — з недовірою вимовив Столе Еуне.

— Формально ви знаходитеся на території слідчого ізолятора Осло, — сказав Гуннар Хаген. — Цей підземний хід проходить під парком. Якщо піднятися по залізних сходах за дверима, ви опинитеся в приймальній ізолятора.

У відповідь прозвучали перші звуки «Рапсодії в стилі блюз» Гершвіна. Хаген вийняв телефон. Катрина заглянула йому через плече і побачила, що на дисплеї висвітлилося ім’я Антона Міттета. Хаген натиснув кнопку «Відбій» і сховав телефон у кишеню.

— Зараз у нас будуть збори слідчої групи, тому лишаю вас самих, — сказав він.

Хагена пішов, а четверо, що залишилися, деякий час стояли і дивилися одне на одного.

— Спекотно тут, — заговорила Катрина, розстібаючи пальто. — Але батарей не видно.

— Та просто за стіною знаходяться котли центрального опалювання усієї тюрми, — розсміявся Бйорн Гольм, поклавши замшеву куртку на спинку стільця. — Ми називали цей кабінет Котельною.

— Ти вже бував тут раніше? — Еуне ослабив метелик.

— Звичайно. Тоді наша група була ще меншою, — він кивнув на столи: — Троє нас було, як бачите. І все одно розкрили справу, аякже. Але тоді шефом був Харрі, — він подивився на Катрину. — Тобто я не це мав на увазі…

— Усе нормально, Бйорне, — відповіла Катрина. — Я не Харрі, і я тут не шеф. Добре, якщо формально ви звітуватимете мені, щоб у Хагена були розв’язані руки. Але мені й себе організувати непросто. За головну у нас Беата. У неї і стаж добрячий, і досвід керівництва є.

Всі подивилися на Беату. Та знизала плечима:

— Якщо усі цього хочуть, я можу здійснювати керівництво тією мірою, якою це буде необхідно.

— Це буде необхідно, — сказала Катрина.

Еуне і Бйорн кивнули.

— Добре, — промовила Беата. — Давайте почнемо. Мобільні у нас працюють. Інтернет маємо. У нас є кавові чашки. — Вона підняла білий кухоль, що стояв за кавоваркою, і прочитала напис тушшю: — Хенк Вільямс?[15]

— Це моя, — відгукнувся Бйорн.

Вона підняла наступну:

— Джон Фанте?[16]

— Це Харрі.

— Гаразд, тоді розподілимо завдання, — сказала Беата, опускаючи кухоль. — Катрино?

— Я стежу за Інтернетом. Як і раніше, немає жодних ознак існування Валентина Єртсена чи Юдаса Юхансена. Для того, щоб сховатися від електронного ока, потрібно проявити немало кмітливості. Це підтверджує версію: з в’язниці втік точно не Юдас Юхансен. Він знає, що його затримання не стане першочерговим завданням поліції, і навряд чи став би обмежувати свою свободу, повністю пішовши в підпілля, тільки