Читати книгу - "Викрадач тіней"

Я охоче погодився його оглянути.

Він провів мене до своєї комірчини. Я відразу зрозумів, що в нього ангіна й запропонував йому назавтра прийти до мене у відділення швидкої, де я випишу йому рецепт, і він зможе купити антибіотики в лікарняній аптеці. Потім вахтер запитав у мене прізвище дівчини, яку я шукаю.

— Її звати Клеа, — відповів я.

— Клеа, а далі?

— Я знаю лише ім’я.

— Сподіваюся, ви жартуєте.

З виразу мого обличчя він зрозумів, що це не так.

— Слухайте, лікарю, я теж хотів би вам допомогти, але до цього навчального закладу щороку вступають дві сотні студентів. Одні не затримуються більше від кількох місяців, другі залишаються на довгі роки, треті йдуть до музичних колективів при консерваторії. За п’ять останніх років у наших списках значилося не менше тисячі прізвищ, а не імен. Це вже треба якоїсь мурашки, щоб відшукати вашу… як вона там?

— Клеа.

— Ага, Клеа… але ж без прізвища, на жаль, нічим не можу допомогти.

Пішов я такий самий засмучений, як щойно був щасливий, коли вахтер погодився відчинити мені двері.

Клеа без прізвища. Ось ким ти була, дівчинко мого дитинства, яка вже стала жінкою, близьким спогадом, нездійсненним бажанням. Міряючи кроками коридори метро, я бачив, як ти біжиш попереду мене по молу, тягнучи за мотузку повітряного змія, що крутиться в повітрі; Клеа без прізвища, яка вміла робити бездоганні «S» та вісімки в небі. Дівчинка зі сміхом, схожим на звуки віолончелі, тінь якої покликала мене на допомогу, не зрадивши її таємниці; Клеа без прізвища, що написала мені: «Я чекала на тебе чотири літа, ти не дотримав слова, не повернувся».

Удома на мене чекав іще сердитий Люк. Він запитав, чого я наче з хреста знятий. Я розповів йому про відвідини консерваторії та мою невдачу.

— Провалиш іспити, якщо діятимеш у такому самому дусі. Ти думаєш лише про неї. Ти, друже, втрачаєш глузд, ганяючись за привидом.

Я відказав, що він перебільшує.

— Я тут трохи прибрав, поки ти швендяв, гаючи час. Знаєш, скільки аркушів я знайшов у кошику для паперів? І, зауваж, це не конспект лекцій, не хімічні формули, а начерки того самого обличчя. Малюєш ти непогано, але ліпше б вправлявся в ескізах з анатомії. Ти хоча б здогадався сказати вахтерові, що твоя Клеа вчиться гри на віолончелі?

— Ні, я не подумав.

— Та ще довбня! — обурився Люк, падаючи в крісло.

— Як ти дізнався, що Клеа грає на віолончелі? Я тобі ніколи цього не казав.

— Уже десять днів, як я прокидаюся під музику Ростроповича, вечеряю з Ростроповичем і лягаю спати під Ростроповича. Ми більше не розмовляємо, віолончель замінила наші розмови, а ти ще питаєш, як я здогадався! Гаразд, а якщо ти все-таки знайдеш свою Клеа, ти певний, що вона тебе впізнає?

— Якщо не впізнає, я змирюся.

Люк пильно на мене зирнув і вдарив кулаком по столу.

— Поклянися! Поклянися моїм життям, ні, нашою дружбою, що якщо ви зустрінетеся і вона тебе не впізнає, ти раз і назавжди викреслиш цю дівчину з пам’яті й негайно станеш таким, як я тебе знав.

Я кивнув.

— Завтра я не працюю, зайду до лікарні по антибіотики й від твого імені віднесу вахтерові в консерваторію, спробую дізнатися більше, — пообіцяв Люк.

Я подякував і запросив його на вечерю. Грошей було обмаль, але в скромненькому ресторані ми не чутимемо віолончелі.

Зупинилися ми на найближчому бістро.

Поверталися досить захмелілі, Люк, сівши на лавку, бо голова йому добряче паморочилася, розповів про те, що його гнітило. Він сказав, що бовкнув дурницю, але відразу покаявся, що бовкнув ненавмисне.

— Яку дурницю?

— Позавчора я обідав у кафетерії, там була Софі, і я запитав, чи можна сісти за її столик.

— І?

— Вона запитала, як тобі ведеться.

— Що ти сказав?

— Що дуже жахливо. Вона занепокоїлася, тож я захотів її підбадьорити. Здається, щось бовкнув про те, що тебе гризе.

— Сподіваюся, ти їй не розповів про Клеа?

— Імені я не називав, але збагнув, що сказав забагато. Дав їй зрозуміти, що ти вбив собі в голову будь-що відшукати споріднену душу. Я відразу все перевів на жарт і сказав, що тобі було дванадцять років, коли ти її зустрів.

— Як відреагувала Софі?

— Як на все, ти маєш ліпше її знати. Вона сказала, що бажає тобі щастя, що ти на нього заслуговуєш і що ти класний хлопець. Шкодую, мені не треба було говорити. Але не подумай, що я зробив це навмисне. Я не такий розумний. Просто я на тебе гнівався і втратив пильність.

— А чого ти на мене гнівався?

— Бо Софі щиро зичила тобі щастя.

Я обхопив Люка за плечі, щоб допомогти піднятися сходами. Вдома я вмостив його на своєму ліжку. Він був п’яний як чіп, сам я вмостився на його кошмі під вікном.

* * *

Люк дотримав слова. Назавтра після нашої пиятики, попри тяжке похмілля, він прийшов до мене в лікарню, забрав антибіотики з аптеки й подався до консерваторії. Для мене залишається загадкою вміння Люка викликати до себе симпатію в людей, від яких йому щось потрібно. Ніхто не встоїть перед його шармом.

Люк віддав ліки вахтерові й заговорив про його роботу, викликав на кілька дотепів із його життя й за годину отримав доступ до списків студентів. Вахтер усадовив його до столу, і Люк узявся до пошуків із наполегливістю справжнього слідчого.

Почав він із журналів першокурсників за ті роки, коли найімовірніше до консерваторії могла записатися Клеа. Він водив лінійкою по сторінках, щоб не пропустити жодного прізвища. Десь надвечір він зупинився на рядку, де була записана Клеа Норман, першокурсниця відділення класичної музики з класу віолончелі.

* * *

Вахтер дозволив ознайомитися з її досьє, і Люк пообіцяв за кілька днів принести йому ще ліків, якщо горло не перестане боліти.

Спало надвечір’я, і я, скориставшись із короткого затишшя у відділенні швидкої, побіг перекусити в кав’ярні навпроти лікарні, тут Люк і нагодився. Він підсів до мого столу, узяв меню, замовив закуску, основну страву й десерт, навіть не привітавшись зі мною.

— За вечерю платиш ти, — оголосив він, повертаючи меню офіціантці.

— З якого дива? — запитав я.

— Тому що в тебе більше немає таких друзів, як я, повір.

— Щось відшукав?

— Якби я тобі сказав, що в мене два квитки на суботній матч, ти б не пішов?