Читати книгу - "Слiди на дорозi"

Пісок був у всіх складках, манжетах і кишенях. Я спробував витрусити його, смішно підстрибуючи і смикаючи ногами. Час був обмежений, і новоспечений парашутист приступив до збирання парашута у спеціальну сумку, заховану під запасним парашутом на животі. Зібрав, закинув сумку на спину і пішов по піщаних дюнах місцевого полігону, залишаючи за собою сліди, як у фільмах про поневіряння по пустелі. Якби не лежав місцями сніг, то все навколо було б жовтим і коричневим. Ніколи раніше не бачив стільки піску далеко від води. Добравшись до пункту збору, поставив парашут біля куполовоза, відмітився, і ми стали чекати, доки всі герої зберуться. Нас вишикували. Майор, який у підзорну трубу спостерігав за нашим відокремленням (як називається вистрибування з літального апарату), із суворим обличчям почав робити деяким з нас зауваження. Найпоширенішими зауваженнями були занадто раннє відкриття купола і «не впевнене відокремлення».

Зауваження були доречними, оскільки найменша невпевненість чи неузгодженість дій може спровокувати в повітрі ситуацію із сумними наслідками. Найчастіше це спричиняється страхом. Хлопець вистрибує, у нього шок, у голову б’є адреналін, він починає рахувати, але через шок його голова міркує швидше, ніж зазвичай, і він рахує не в тому ритмі, в якому потрібно, а набагато швидше. Можливо, йому і здається, що все йде як треба (хоча найвірогідніше йому взагалі нічого не здається в той момент), але в результаті парашут відкривається раніше. Зауваження зробили багато кому, але не мені. У мене був сильний шок, настільки сильний, що я взагалі спочатку забув, що потрібно рахувати. Тому «прилад» усе зробив за мене. Напевно, вперше в моєму житті страх так явно зумовив позитивний результат.

Після розбору польотів випусковий і помічник випускового приступили до виконання ритуалу переведення нас у парашутисти. Ми вишикувалися в колону, перед колоною поставили одну з парашутних сумок зі складеним парашутом всередині, а ми по черзі підходили до сумки, імітуючи готовність до стрибка, випусковий з помічником з розмаху били нас по дупі запасним парашутом, після чого ми перестрибували сумку і проробляли дії, наче ми були в повітрі, аж до розкриття парашута. Забавна традиція, і що найпривабливіше, без участі С2Н5ОН, що, за моїми спостереженнями, для армії є великою рідкістю.

Потім знову було очікування. В армії я так часто чогось або когось чекав, що варто було змінити армійське гасло на «є така робота — чекати». Доки ми чекали, у жвавій бесіді пережовували деталі того, що відбулося. Ніхто не слухав співрозмовника, всі один одного перебивали і ділилися своїми враженнями, намагаючись перекричати чужі. Я стояв осторонь і розглядав горизонт. У голові крутилася думка: «А я ж щойно здійснив стрибок!». Думка перетікала з однієї півкулі в іншу, опускалася десь у ділянку сонячного сплетіння, висіла на язику. Мені подобався смак цієї думки, і я не хотів відпускати її в просторі, краще посмакую її на самоті. Здивувався тому, що лише зараз прийшло усвідомлення. Я настільки був радий, що ці нескінченні укладання, переукладання парашутів голими руками на морозі та стрибання на тренажерах закінчилися, що забув про сам стрибок. Так, армія вміє так задовбати, що навіть такі неординарні події в житті перетворюються на рутину. У майбутньому мені доведеться робити по п’ять стрибків за два-три дні, і я відокремлювався від гелікоптера взагалі без емоцій, з єдиною думкою — швидше вистрибнути, щоб уся ця хоботня закінчилася.

Зараз мені хотілося їсти, бо думки були смачні, але не калорійні. А ще я пишався тим, що не зазнав ніякого страху. Але це була ілюзія. Страх з’явився потім, через тиждень. У ліжку. Він підкрадався, коли я лягав спати, або вже уві сні, і я прокидався від жаху серед ночі. Я почав згадувати окремі деталі події, момент мого відокремлення від гелікоптера, коли я зробив крок, провалився у прірву і летів зі швидкістю п’ятдесят метрів на секунду. Мене кидало в холодний піт, серце починало битись, і більше не міг заснути. Під час свого першого стрибка я не боявся, бо не знав, що зі мною буде. Просто не знав, чого боятись. Але тепер знав. І мені було моторошно й страшно. Тепер я по-справжньому боявся висоти.

Традиція переведення в парашутисти мені сподобалася. Вона була кумедна, всі посміялись. Але радість була короткою. Як тільки я опинився в розташуванні, шакали одразу причепилися до мене: мовляв, я зобов’язаний тепер виставитись усім за те, що стрибнув. У відповідь, я, як завжди, включив дурня і запустив свою стару платівку, немає грошей і все таке… Командири знову були незадоволені. Вкотре я показав себе як поганий, несумлінний солдат, який не поважає старших за званням. Але я твердо вирішив більше за жодними пляшками не бігати. Однією з причин такої твердості була зустріч з Комбатом. Якось він зустрів мене прямо у дверях батальйону і, напевно, знаючи місцеві традиції та менталітет, вирішив перевірити, що у мене в рюкзаку. Що він там знайшов? Звичайно, ж пиво. Радувало, що він просто забрав алкоголь собі, не призначивши жодного покарання. Хоча, як міг він мене покарати? Принести йому ще пива за те, що я попався з пивом?

* * *

В армії зима розкрилася для мене новими гранями. Я відчув, як на морозі може вкусити гайковий ключ, коли засинаєш надворі й прокидаєшся від болю в кінцівках, але радієш, що хоча б відчуваєш біль. Я дізнався, що краще багато тонких шарів одягу, ніж пара товстих. Ми винаходили різні способи порятунку від морозу. Наприклад, по черзі залазили в люки, де проходила теплотраса. Якось під час чергування, вночі, ми з товаришем залізли в якусь імітацію бомбосховища із площею два квадратних метри і висотою півтора і розвели там багаття. Оскільки це було чергування, ми грілися по черзі. А черга змінювалася таким чином: кожен сидів доти, доки міг витерпіти, тому що все приміщення було заповнене димом. А вхід ми закривали, щоб зберегти тепло. Затримуєш дихання, грієшся хвилинку і вибігаєш. І так усю ніч.

До речі, часто чув, як хлопці, які відслужили вже багато років, рахували службу саме за зимами. Усі були солідарні в тому, що складнішого, ніж зима, в армії немає нічого.

* * *

Через чотири місяці мого перебування в бригаді у підрозділ повернулися строковики, які були направлені в «Десну» на навчання. Тепер на шикуванні батальйон не виглядав, як обскубана курка. Роти стояли практично у повному складі.