Читати книгу - "Необхідне зло, Абір Мукерджі"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Із висновками Банерджі явно поквапився.
Задні двері були відчинені, і тварина могла запросто пробратися всередину слідом за нами.
— Чому ви так упевнені в цьому? — поцікавивсь я.
Сержанта запитання трохи здивувало.
— Бо в Індії ніхто не даватиме кішці таке кумедне ім’я.
А він має рацію. Я опустився навколішки і підняв із підлоги дві світлини в рамочках. Скло на одній потрощилося й випало. На обох був Ґолдінґ, років на десять-п’ятнадцять молодший, він стояв поруч із літньою жінкою. Я пошукав інші світлини, але не знайшов.
— Що скажете? — передав я світлини Не Здавайся.
— Мати Ґолдінґа? — припустив він.
Схоже, він був неодруженим, та й чоловіки без дружин набагато частіше заводять котів, ніж одружені. Усім потрібен компаньйон, навіть бухгалтеру.
Я зайшов до ванної і нахилився, щоб роздивитись аптечку, яку вивернули в цинковий рукомийник.
— Що робити з котом? — пролунав за спиною голос Не Здавайся.
— Облиште його,— порадив я.— Коти здатні самі про себе подбати.
— Гадаю, це англійський кіт, сер,— не відступався сержант.— Не думаю, що він і п’ять хвилин протримається на індійських вулицях.
Я нагадав, що головним нашим завданням є знайти Ґолдінґа, а не хвилюватися про його кота.
— Так, сер. Вибачте, сер,— ніяково пробелькотів він.— Вважаєте, Ґолдінґа викрали?
— Якщо й викрали, то не звідси.
— Де ж він?
— Не знаю.
Я підняв маленьку блакитну пляшечку, наполовину заповнену круглими білими пігулками.
— Може, він потрапив у якусь халепу і тепер переховується? — припустив Не Здавайся.— Учора ввечері він поводився якось дивно.
— Можливо,— кивнув я, хоча мав до цього певні сумніви.
Я дивився на пляшечку з пігулками і міркував, що Ґолдінґ не планував нікуди надовго їхати.
— Його будинок обшукували,— сказав я.
Ми стояли в кабінеті полковника Арори. Він сидів за столом і пив чай.
— Гадаєте, його викрали? — запитав він, зробивши ковток.
— Можливо. А може, він уплутався в якусь справу і вирішив зникнути, доки до нього не дісталися. Важко сказати. Але я думаю, що його схопили, коли руйнували будинок.
— Утім, і такий варіант не можна відкидати.
Полковник поставив чашку і витяг із кишені срібний портсигар. Відкрив його, запропонував кожному з нас сигарету, а тоді взяв і собі.
— Хто б не обшукував його будинок, він щось хотів знайти,— сказав я.— Якщо вони викрали Ґолдінґа, то він їм не сказав, де шукати.
— Це не доводить, що вони нічого не знайшли,— втрутився Не Здавайся.— Адже обшук вони проводили вельми старанно.
— Цілком можливо,— погодивсь я.— Але я маю сумніви.
— Чому? — поцікавився полковник.
— Кожну кімнату в будинку перевернули догори дриґом, навіть ванну. Навіщо їм це робити, якщо б вони знайшли те, що шукали? Тож вони або знайшли цю річ в останній кімнаті, або не знайшли взагалі. Ставлю на останнє.
— Вам відомо, що шукали? — запитав Арора.
— Я сподівався, ви скажете.
Він нічого не сказав, просто пильно глянув на мене, нічим не видавши своїх емоцій. Важко було сказати, про що він думає, але за кілька днів я познайомився з ним трохи більше, тож можу припустити, що він саме вираховував, скільки мені можна розказати. Переконаний, що він щось від нас приховує. Урешті-решт, він почав непокоїтися про Ґолдінґа, не встигли ми попросити знайти цього чоловіка. Мій досвід підказує, що ніхто не буде просто так турбуватися про звичайнісінького бухгалтера.
— Вам відомо, над чим він працював? — наполягав я.
— Він готував звіт про вартість алмазних копалень королівства. Ви самі розумієте, що сер Ернест Фіцморіс сюди не чистим повітрям подихати приїхав. Англо-Індійська діамантова корпорація щось винюхує. Цього разу Його Високість наказав дивану почати діалог щодо потенційного продажу копалень. Диван мусив звітувати принцу Адгіру. Ґолдінґу доручили вирахувати можливу ціну.
— А тепер принца вбили, бухгалтер кудись зник,— підсумував я.— Не бачите зв’язку?
Полковник мало не спопелив мене своїми зеленими очима.
— Ґолдінґ чудова людина, капітане,— відповів він.— Абсолютно чесний. Самбалпуру потрібні такі, як він.
Це не відповідь на моє запитання, але його слова багато мені сказали. Я затягнувся сигаретою.
— Я хочу оглянути його кабінет,— сказав я.— Може, ми знайдемо щось таке, що проллє світло на його зникнення.
— Гаразд,— погодився полковник.— Домовлюся, щоб це можна було зробити одразу ж після кремації.
— І ще одне,— додав я.— Вам удалося знайти покоївок, які мали доступ до спальні Адгіра протягом кількох тижнів до його смерті?
Полковник простягнув аркуш паперу.
— Ось список.
— Добре.— Я повернувся до Не Здавайся.— Після похорону, сержанте, допитайте жінок із цього списку. Сподіваюся, ви зможете знайти ту, що залишила ті записки Адгіру.
Не Здавайся повільно кивнув і взяв у полковника список.
— Попрошу присилати покоївок до вашого кабінету по одній,— сказав полковник.— Гадаю, вам знадобиться перекладач. Більшість із них розмовляють лише мовою орія.
— Так, він нам не завадить,— погодивсь я.
Двадцять два
а годину ми з Не Здавайся сиділи в позолоченому візку, який тягло півдюжини коней, кожен з яких запросто став би переможцем Дербі. Їх міцно тримав за віжки кучер у тюрбані та смарагдово-золотому одязі. Це само по собі вже було вражаючим видовищем, та до нього додавалося ще зо два десятки візків, у яких розташувалися члени королівської родини.Попереду процесії крокував слон, прикрашений гірляндами, з бивнями у срібних футлярах. На спині в нього, у позолоченому сідлі, сиділо два індуси й дули в комбус, велику трубу, яка видавала дивні для того розміру високі звуки. За ними марширували воїни у повному парадному вбранні. Вони тягнули лафет, на якому лежали тлінні рештки ювраджа Адгіра Сінґх Сая. Труни не було, тіло просто загорнули до шиї у тканину і накрили самбалпурським прапором і безліччю гірлянд жовтих та помаранчевих квітів.
Процесія просувалася вулицями, заповненими людьми. Обабіч дороги стояли чоловіки і хлопці, малі діти повсідалися на гілках дерев, а жінки виглядали з балконів та вікон будинків, повз які рухався кортеж. Із дахів дощем сипалися квіти.
Навпроти мене сидів полковник Арора.
— Маю для вас добрі новини,— нахилився до мене, щоб я почув його в галасі натовпу.
— Не звикли ми до добрих новин,— відповів я.— Це щось новеньке. Цікаво.
— Я передав Його Високості ваше прохання відрізати Кармайкла від світу на кілька
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необхідне зло, Абір Мукерджі», після закриття браузера.