Читати книгу - "Хочеш жити?"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Мені не потрібна розписка, — сказала жінка, простягаючи йому конверт. — Я просто хочу додому, щоби встигнути з вечерею для містера Добі.
Сім
Пок Тоголо кинув недоїдену половинку апельсина на підлогу і копнув її під ліжко. Витерши об джинси липкі пальці, він простягнув руку.
— Скільки ви зібрали? — запитав індіанець.
Чак зробив обережний крок до кімнати, ніби знав, що підлога прогнила і може будь-якої миті обвалитися під його вагою.
Раптова поява індіанця в кімнаті паралізувала його думки. Ще десять секунд тому Чак уявляв себе у машині, разом із Меґ і двома тисячами доларів у кишені. Цей раптовий виверт долі притлумив його рефлекси, ніби хтось разом обірвав усі нервові зв’язки між клітинами мозку.
— То скільки ви зібрали? — повторив Пок.
Чак опанував себе, частина його мозку почала працювати.
«Чи запідозрив щось цей божевільний індіанець?» — запитував себе Чак.
Він придивився до Пока, до його смаглявого обличчя, на якому були відсутні емоції, до його блискучих чорних очей, але ніщо не видавало, чи здогадувався Пок, що його ледь не зрадили.
— Один із них не заплатив, — швидко відповів Чак.
Він згадав, що позаду нього стоїть Меґ і підійшов ближче, аби й вона змогла увійти.
Дівчина одразу рушила до вікна, навіть не глянувши на Пока, і сіла на єдиний вцілілий стілець, а потім таким байдужим рухом відкинула волосся з плечей, що Чакові захотілось її вдарити. Вона нахилилась і, виклавши лікті на підвіконня, задивилась на гамірний порт.
— Думаєш, я повірю в це? — запитав Пок, упритул дивлячись на Чака.
Чак облизав сухі губи.
— Питай у неї. Вона збирала конверти.
— Я в тебе запитую, — відповів Пок.
Повільно і знехотя Чак витягнув зі своєї сорочки чотири змокрілі від поту конверти й пожбурив їх на ліжко.
— Один із них не заплатив... той, що з аеропорту. Я відправив її назад. Вона перевірила кожну будку.
— Аеропорт! — обличчя Пока розслабилося. — Гансен... так... Я з цим розберуся. Гансен не захотів платити, але заплатить.
Чак не розумів, про що говорить індіанець. Він прихилився до стіни й спробував розслабитись. Пок тим часом відкрив конверти й перелічив гроші. Шість стодоларових купюр він тицьнув Чакові.
— Ще п’ятсот завтра, — сказав Пок. Дістав шматок папірця і кинув на ліжко. — Наче корову доїти, правда ж?
— Так, — погодився Чак, спостерігаючи, як індіанець кладе залишок грошей до кишені. — Саме так.
Пок підвівся і рушив до дверей, минувши Чака.
— Можливо, не всі заплатять, але більшість — точно. — Його чорні очі нерухомо зупинились на Чакові. — Вони налякані. А коли люди налякані, вони роблять усе, що їм велять, — з цими словами він пішов.
Запала довга мовчанка, а тоді Меґ, навіть не озираючись, запитала:
— Хочеш, щоб я спакувала речі?
— Ти чула, що він сказав, тупа суко? — заревів Чак. — Ми зробимо це ще раз завтра.
— Правда?
У голосі дівчини щось змінилось, і Чак пильніше придивився до неї. Вона продовжувала визирати з вікна. Волосся закривало її обличчя, але від її голосу Чак почував неспокій. Він раптом зрозумів, що йому ніколи не стало би духу піти у ті будки й зібрати гроші. Він ніколи не зміг би присилувати себе до цього. Це ж бісова пастка. Сама думка про те, що копи можуть накрити його в той момент, коли він діставатиме захований конверт, змушувала його заливатися потом.
Чак підняв папірець, який лишив Пок, і прочитав:
Аеропорт, будка Б
Автобусна станція у Ґрейгоунді, будка 4
Залізничний вокзал, будка 1
Готель «Ексельсіор», будка 2
Готель «Адлон», будка 6
«Гаразд, — думав Чак, — нехай лише троє з них заплатять — тисяча п’ятсот доларів, плюс ті шістсот, які дав йому Пок! Але цього разу вони не повернуться до цієї діри. Щойно усі конверти будуть у них, вони поїдуть геть. Божевіллям було б знову повертатися за речами».
— Слухай, — заговорив він, — завтра ми забираємо гроші і їдемо. Цього разу не повертатимемось. Ось де я проколовся. Завтра, коли гроші будуть у нас, поїдемо геть. Доки індіанець дізнається про це, ми вже будемо за кілометри звідси.
Меґ озирнулась на нього.
— Не такий уже ти й важливий, га, Чаку? — тихо запитала вона. — Я думала, ти хтось. Напевно, я ідіотка. Що я тепер маю? Нічого. Менше, ніж нічого.
— Ти розділиш зі мною дві тисячі доларів, дурепо! Це, по-твоєму, менше, ніж нічого? — сердито запитав Чак. — Завтра ми з цим покінчимо. Ти зробиш усе, що треба, правда ж?
Меґ відвернулася, задивившись у вікно. Човни, навантажені морськими губками, причалювали до берега. Троє чоловіків намагалися підняти півсоткілограмову черепаху. Індіанці розмахували апельсинами, зазиваючи різних покупців.
Чак підвівся й підійшов до неї. Він відтягнув Меґ від вікна. Гарячі, спітнілі руки міцно ухопили її за плечі й трусонули.
— Ти зробиш усе, що треба? — з притиском запитав він.
— Я все зроблю. — Порожній погляд дівчини змусив Чака послабити хватку. — Мені нема чого хвилюватися, бо ти ж мій щасливий білет.
Доки Чак із Меґ з’ясовували стосунки в кімнаті, Пок стояв перед столом товстого усміхненого індіанця, якому належав цей прибутковий будинок.
Звали цього індіанця Осіда. За його товстим простодушним обличчям ховався злочинний геній. Прибутковий дім був лише прикриттям для багатьох інших його занять. Він був серйозною людиною. Мав банківський рахунок у Швейцарії. Був головою ватаги контрабандистів, що приторговували ЛСД. Контролював двадцять шість повій, які платили йому чверть прибутку. Він мав зв’язки з мафією, тож йому належали два відсотки від продажу всіх фруктів на ринку. Один відсоток йому платили виробники черепахового супу, бо на їхніх фабриках працювало багато індіанців, а Осіда контролював більшість індіанської праці. А ще три відсотки йому віддавали за паркувальний майданчик у порту, бо доки Осіда не отримував свою частку, машини повсякчас зіштовхували у воду.
Постать Осіди стояла за більшістю розбійних нападів у порту, а що він був розумний, то продовжував триматись у тіні.
Він почувався абсолютно щасливим, сидячи за письмовим столом у цьому полущеному прибутковому будинку, усміхаючись, длубаючись у зубах і рахуючи у голові прибутки. На нього працювали інші люди. Гроші самі текли до рук. Причин для хвилювання
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хочеш жити?», після закриття браузера.