Читати книгу - "День попелу"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вона попрямувала назад до переліска. Її куртка надувалася, наче вітрила корабля.
— Стефан! — крикнув Ньєман, наздоганяючи її.
Він схопив її за плече. Погляд Деснос був різкий, наче ляпас. Її лице набрякло від вітру, хоча, можливо, причиною був гнів і розчарування.
— Послухай, прикриття, закопаний телефон, таємні дзвінки — це все була помилка. Повір, я ж перший і шкодую про ці дурниці. Тепер мені треба якнайшвидше витягти звідти колегу й пережити свою провину. Я...
— Мені всі ці ваші зізнання до сраки.
— Та як хочеш, — заревів він, — але в нас два жмури. У першому випадку ми заледве можемо стверджувати, що це вбивство. У другому в нас узагалі немає трупа. У цій дупі опинилась моя напарниця — яка означає для мене набагато більше, повір мені на слово, — і вона грається в аміша в общині, від якої, вибач, дедалі більше тхне смертю. Тож ти мені потрібна.
Вони хиталися, стоячи одне навпроти одного, наче два моряки на палубі судна.
— Ми з тобою, — вів далі він, — заберемо Івану й розв’яжемо ці два довбані вбивства. Доведемо всім, що флік і жандарм — це не лише ремінь, штани і підтяжки.
Деснос ніби задумалась, але Ньєман знав, що вона вже прийняла рішення. Насправді вона ніколи й не думала здаватись. Вона не кине справу на півдорозі. Ньєман розумів, коли перед ним справжній флік.
Жандармка засунула руки в кишені, неначе ілюструючи його слова про ремінь. Вітер дедалі більше роздував парку, і її руки здавалися вдвічі пухкішими.
— Що робимо далі? — запитала вона, мружачись від вітру.
Ньєман щиро розсміявся.
— Гадки не маю!
48
— Якого дідька ви тут робите?
Вони щойно повернулися до відділку, який тепер скидався на туристичну базу в горах із купою одягнених у пуховики людей, які наче шукали свої спальні мішки.
У фоє стояв Макс Леманн, реставратор мозаїк і фресок із підкрученими вусиками та шовковим поглядом.
— Я приїхав відзвітуватися, — відповів він, вочевидь, збентежений грубістю фліка.
Ньєман уже геть забув, про що його просив.
— О такій годині?
— Я думав, це терміново. Це щодо датування фресок...
Ньєман одразу ж змінив тон, дружньо поплескавши Леманна по плечу.
— Звісно, вибачте. — Він повернувся до Деснос: — Знайдеш нам приміщення?
За кілька хвилин вони всі вже сиділи в кабінеті на другому поверсі. Приміщення у відділку, схоже, не мали специфічного призначення, у всіх стояли залізні й плексигласові меблі, на підлозі лежав лінолеум, а на стінах висіли наївні пропагандистські плакати. А якщо хтось досі не зрозумів меседжу, світильники під стелею фарбували все навколо в білила.
— Наші інструменти для аналізу...
— Давайте без технічних деталей.
Леманн насупив брови: йому не подобалися манери співрозмовника. Але він, схоже, змирився та швидко прогорнув сторінки справи. Він мав довгі гнучкі пальці, подібні до пензлів.
Ньєман дивився на цифри, графіки, рівняння. У нього був один труп, зниклий безвісти, і другий, який полюбляв смоктати камінці, а його слов’яночка застрягла в секті вбивць. Не час для математики...
— Я розповідав вам про техніку «buon fresco»? — запитав чоловік легковажним тоном.
— Я вам людською мовою сказав, Леманне! Мені потрібні висновки!
Цього разу реставратор виглядав по-справжньому шокованим.
— Пробачте, будь ласка, — додав Ньєман уже спокійніше. — Ми тут уже дуріємо з цим розслідуванням. Хочете кави чи чогось іще?
Леманн відмахнувся від пропозиції.
— Вам треба швидко? — сухо відповів він. — Чудово, тоді ось: заховані фрески були написані в XX столітті.
— Почекайте. Ті, що під розписами XVIII століття?
— Саме так.
— Як це можливо?
— Власне, це неможливо.
Ньєман поклав руки на пластиковий стіл і зиркнув на Деснос. У її очах читався той самий ступор, те саме нерозуміння.
— Але, здається, я знайшов пояснення цьому. Ми скористалися нагодою і визначили вік верхнього шару. Ці фрески також фальшиві.
— Що ви маєте на увазі під «фальшивими»?
— Як я вже сказав, таємні фрески зроблені недавно. Але й видимі також.
— Ви щойно сказали...
Леманн підвів голову театральним рухом конферансьє.
— Пігменти ті самі, які використовували у XVIII столітті, але є один недолік. Хімічний аналіз показав, що...
— Леманне...
— Так. Ці розписи — підробка, і їх автору вдалося, не знаю, як, добути тогочасні матеріали, або такого ж типу, щоб імітація була ідеальна. Але він припустився помилки. Нині свинець, який входить до складу пігментів, походить із американських або австралійських шахт, а не з європейських, як у XVIII столітті.
— Є різниця?
— З точки зору певних процесів аналізу — так. У них різна кількість ізотопів і домішок.
Ньєман машинально нахилився вперед, як і Деснос, аби роздивитися нотатки реставратора, які раптом набували абсолютно нового значення. Утрьох вони скидалися на піратів, які розглядають карту скарбів.
— Мій висновок такий, — мовив чоловік професорським тоном, — обидві фрески зроблені в один час. Імовірно, на початку XX століття. Наш фальсифікатор спершу намалював жахливі біблійні сцени, давши волю своєму стилю і одержимості, водночас хтозна-чому дотримуючись манери пізнього Середньовіччя. Тоді вкрив їх вапном, штукатуркою й гіпсом. Після цього намазюкав згори нові, навмисно незграбні малюнки, використовуючи стиль і, як він уважав, пігменти XVIII століття.
Запала тиша. Ньєман витягнув телефон і дивився на фрески. «Офіційні» неоковирні зображення Різдва, святого Христофора, проповіді птахам. Потаємні — Адам і Єва, Вавилонська вежа, чотири вершники Апокаліпсису...
— Ви знайомі з історією анабаптистів? — запитав Леманн.
— Починаю щось пригадувати, так.
— На початку минулого століття в їхню общину влився незвичайний чоловік.
— Отто Ланц.
— Точно. Це єдиний чужинець, якого прийняли вісники.
Ньєман подумав про Поля Паріса, але був не час згадувати цього паразита.
— Ланц був художником, — вів далі реставратор. — Я відшукав фотографії небагатьох його відомих творів. Той самий божевільний стиль, середньовічна експресивність, ті самі дисонанси XX століття.
— Датування збігається з його приходом до Маєтку?
— Так. Грубо кажучи, 20-ті роки.
Ньєман подумав, що доведеться повернутися до історії Отто Ланца. Він пам’ятав, що чоловік мав великий вплив на общину. Можливо, попід стелею каплиці святого Амвросія він залишив якесь послання. Не просто послання — наказ, кредо...
— Вісники придбали каплицю на початку XX століття, — провадив Леманн. — Ланц зачинився в ній, намалював свої видіння, а тоді замаскував їх іншими розписами.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «День попелу», після закриття браузера.