Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

ця мить. Просто скажи: «Хліб із сиром і пиво». І чорт з тим, що подумають! Ну ж бо! Але хоробрість раптом кудись зникла. Тут треба було замовляти тільки «обід». Гордон розгублено опустив руку в кишеню, щоб переконатися в тому, що гроші нікуди не зникли (мало б залишитися сім бобів і одинадцять пенсів). Офіціант не зводив з нього очей. Гордонові здавалося, що той бачить його наскрізь і може перерахувати кожний пенні в його кишені. Намагаючись додати своєму голосу впевненості, Гордон вимовив:

— Ми б хотіли замовити обід.

— Обід, сер?

— Так, сер.

— Прошу за мною.

Чорнявий, з дуже блідою шкірою, молодий офіціант з приємними рисами обличчя скидався на російського князя. Йому пасував бездоганно пошитий костюм, але мав такий вигляд, наче його власник не знімав його навіть на ніч. Скоріш за все, він був англійцем, але вважав іноземний акцент невід’ємним атрибутом своєї професії. Гордон і Розмарі слухняно пішли за ним до обідньої зали на заскленій терасі, що виглядала точнісінько, як акваріум із зеленого скла, в якому було так волого, що можна було відчути, наче справді опинився під водою. Це враження немало посилювала близькість річки. На кожному столику стояв букетик штучних квітів, а біля однієї зі стін (певно, щоб доповнити образ акваріума) — всіляка зелень: пальми, аспідистри й таке інше. Влітку така кімната могла б виглядати доволі приємно, але зараз, коли сонце зайшло за хмари, тут було похмуро. Розмарі була пригнічена не менше за Гордона. Сівши за столик, вона скорчила гримасу в спину офіціанта, який кудись пішов.

— Я сама за себе плататиму, — прошепотіла вона Гордону.

— Е, ні.

— Яке жахливе місце! І їжа, мабуть, тут несмачна. Краще б не заходили сюди.

— Тсс!

Офіціант підійшов до їхнього столика з пом’ятим аркушем паперу, на якому було надруковане меню. Вручивши його Гордонові, він став у нього за спиною, зверхньо спостерігаючи за його реакцією, ніби знав, що у них тут ні на що не вистачить грошей. Серце Гордона пішло у п’яти. Зціпивши зуби, він почав читати меню. Дякувати Богові, вибір великий. Найдешевше, що можна було замовити, це холодне м’ясо із салатом за шість пенсів.

— Нам холодного м’яса із салатом, будь ласка, — вичавив він з себе.

— ЛИШЕ холодного м’яса, сер? — відверто демонструючи здивування, перепитав офіціант.

— Так, цього буде достатньо.

— То, крім цього, ви більше НІЧОГО не будете, сер?

— Ні. Гарячого ми не будемо.

— А як щодо риби? Тільки холодне м’ясо, сер?

— Розмарі, ти хочеш риби? Ні? Ні, риби ми не хочемо.

— А що вам запропонувати на десерт, сер?

Гордон ледь стримувався. Здавалося, нікого і ніколи він не ненавидів так сильно, як цього офіціанта.

— Ми вас покличемо, якщо захочемо ще чогось.

— Що будете пити, сер?

Гордон хотів замовити пиво, але не міг наважитися. Треба було відновити свій статус.

— Покажіть мені вашу винну карту, — недбало кинув він.

Офіціант приніс ще один пожмаканий аркуш. Усі вина в переліку виглядали неймовірно дорогими, та в самому низу було зазначене якесь столове червоне вино без назви за два і дев’ять за пляшку. Гордон швиденько підрахував — це він собі міг дозволити, і вказав офіціантові пальцем на назву у списку.

— Пляшку, будь-ласка.

Офіціант знову здивовано подивися на Гордона. Він дозволив собі в’їдливо перепитати:

— УСЮ пляшку, сер? Не бажаєте замовити половину?

— Усю пляшку, — холодно відповів Гордон.

Ледь хитнувши головою, демонструючи у такий спосіб свою зневагу, офіціант пішов. Це просто нестерпно! Гордон зловив на собі погляд Розмарі. Вони мали поставити його на місце! За мить той повернувся з пляшкою дешевого вина, ховаючи його під рушником, наче тримав щось непристойне. Гордон міркував над тим, як йому помститися. Побачивши пляшку, він насупився.

— Червоне вино так не подають! — заявив він.

— Сер? — на мить, тільки на мить, отетерів офіціант.

— Холодне як лід! Поверніться і нагрійте його.

— Як скажете, сер.

Та це було складно назвати перемогою. Гордонові слова не вибили офіціанта з колії. Гріти таке вино? Він незворушно поніс пляшку назад, показуючи всім своїм виглядом, який це сором замовляти такий дешевий напій і потім просити його нагріти.

М’ясо із салатом були такими холодними й несмачними, що язик не повертався назвати це їжею, а булочки такими глевкими, що тісто прилипало до зубів. Здавалося, що Темза просочилася навіть у харчі. Не дивно, що і вино смакувало, як болотяна вода. Та, принаймні, це був алкоголь — він виконав свою місію. Після кількох келихів Гордонові полегшало. Офіціант стовбичив у дверях і шкірився, змушуючи Гордона з Розмарі почуватися некомфортно. Та Гордон розвернувся до нього спиною і через деякий час забув про його присутність. Градус повернув їм сміливість. Розмова стала легшою, їхні голоси зазвучали голосніше.

— Поглянь-но, ці лебеді прийшли сюди за нами, — сказав він, визираючи у вікно.

Справді, внизу, на зеленкуватій воді, плавало двоє лебедів. Сонце вийшло з-за хмар, і похмурий акваріум наповнився світлом. На душі знову стало радісно. Вони весело щебетали, забувши про бундючного офіціанта. Гордон знову наповнив келихи, і їхні погляди зустрілися. В її очах читалася легка іронія: «Авжеж, я буду твоєю коханкою. Аж самій смішно». Якоїсь миті вона обхопила своїми колінами його ногу. Гордон здригнувся — по тілу розтеклася тепла хвиля передчуття насолоди і ніжності. Вона стане його коханкою! Як тільки вони залишаться десь на самоті, її оголене тіло опиниться в його руках, нарешті належатиме йому. Він думав про це цілий ранок, але до кінця не вірив у таке: кілька годин — і вона буде в його обіймах. Гріючись на теплому сонечку, торкаючись одне одного колінами, вони дивилися один одному в очі, і їм здавалося, що все це вже сталося. Між ними виникло відчуття глибокої близькості. Так вони могли б сидіти годинами, обговорюючи дрібниці, які мали значення тільки для них. Вони впоралися з обідом за двадцять хвилин. Гордон забув не тільки про офіціанта, а й про те, що вони опинилися в закладі, який їм не по кишені. Аж ось сонце знову сховалося за хмари, у залі стало похмуро, і вони немов отямилися, зрозумівши, що настав час іти.

— Рахунок, будь-ласка, — сказав Гордон, обернувшись до офіціанта.

Той вирішив не втрачати можливості вколоти його востаннє.

— Рахунок, сер? Як, без кави, сер?

— Так,