Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

Офіціант хутко повернувся зі складеним білим аркушем на таці. Гордон розгорнув його — шість шилінгів і три пенси! Майже все, що у нього лишилося — в кишені було сім і десять! Він, звісно, приблизно уявляв, яким буде рахунок, але ця цифра стала для нього шоком. Підвівшись, він дістав з кишені гроші. Блідолиций молодий офіціант кинув оком на жменьку монет — певно, розумів, що це все, що мав Гордон. Розмарі теж підвелася, підійшла до Гордона і дала йому знати, що хоче заплатити за себе. Та він зробив вигляд, що нічого не помітив. Відрахувавши шість бобів і три пенси, по дорозі до виходу він кинув на тацю ще один шилінг. Гидливо підхопивши монету, офіціант покрутив її в руці, а тоді, скривившись, поклав у кишеню жакета.

Гордон почувався розгубленим, ошелешеним. Одним махом просадити всі свої гроші! Який жах! Навіщо вони взагалі сюди прийшли! Весь день було зіпсовано — і все через якесь холодне м’ясо і пляшку гидкого вина. Тепер він зможе дозволити собі хіба що чай, та й цигарок лишилося тільки шість, а ще ж і за автобус треба заплатити, і взагалі невідомо, що ще може статися. Вони вийшли з готелю, почуваючись так, ніби їх вигнали. Відчуття близькості вмить зникло. Варто було їм переступити поріг того закладу, як усе змінилося — вони якось охололи один до одного. Розмарі мовчки йшла попереду, нервуючись. Гордон спостерігав за тим, як рухаються її стрункі ніжки. Він так давно хотів оволодіти нею, але зараз її тіло зовсім його не збуджувало. Тобто він не перестав бажати її, але волів швидше з усім цим закінчити. Запал згас. Просто неймовірно, як ця ситуація з рахунком зіпсувала йому настрій — і все через гроші. За якийсь час йому доведеться зізнатися, що у нього не лишилося грошей на квиток, і доведеться взяти у Розмарі в борг, знову палаючи від сорому. І тільки алкоголь всередині не дозволяв йому зовсім занепасти духом.

Особливо не поспішаючи, зовсім скоро вони вийшли на високий пагорб, а річка залишилася далеко позаду. Обоє відчайдушно намагалися знайти тему для розмови, та марно. Наздогнавши Розмарі, Гордон взяв її за руку і тісно переплів її пальці зі своїми. Трохи полегшало. Та на груди і далі тиснув невидимий тягар якогось непорозуміння, що раптом постало між ними. Цікаво, чи відчувала вона те саме?

— Навколо, здається, ні душі, — першою озвалася вона.

— Неділя. Всі, мабуть відпочивають під своїми аспідистрами після обіду зі смаженої яловичини і пудингу.

І знову запала тиша. Пройшовши ще ярдів з п’ятдесят, він вичавив із себе:

— Сьогодні напрочуд тепло. Було б непогано десь посидіти.

— Звісно, якщо хочеш.

Зайшли у перелісок. Довкола голі стовбури, жодної травинки, та вдалечині виднілася темна пляма зелених хащів — схоже на терен. Обійнявши Розмарі, Гордон мовчки повів її туди. Вони проходили повз огорожу, в якій побачили дірку, перемотану залізним дротом; Гордон обережно підняв його, дозволивши Розмарі прослизнути першою. Його серце знову тенькнуло — яка ж вона спритна! І сильна! Він пішов слідом за нею, та останні дві монетки в кишені, дзвякнувши, остудили його запал.

Пролізши через дірку в огорожі, вони побачили перед собою готову альтанку: з трьох боків густий терен, а з четвертої — круча, з якої відкривався вид на широкі безлюдні лани. Внизу виднілася хатинка, що на такій відстані здавалася зовсім іграшковою. Дим з димарів не здіймався, у дворі, здавалося, нікого не було — ідеальне місце для того, щоб усамітнитися. Землю вкривав густий шар моху.

— Треба було взяти із собою якогось плаща, — зауважив Гордон, опускаючись на землю.

— Та байдуже, земля геть суха, — відповіла Розмарі.

Він притягнув її до себе, зняв з неї смішного капелюха і почав цілувати обличчя дівчини. Розмарі лежала під ним, не опираючись. Його руки почали пестити її груди. Глибоко в душі у неї чаївся страх. Так, вона це зробить, виконає свою обіцянку, не відступить назад. Та, попри все, її не залишало відчуття страху. А в ньому полум’я пристрасті ледь жевріло, і це викликало тривогу. Йому з голови ніяк не йшли кляті гроші. Як займатися коханням, коли постійно думаєш про свої вісім пенсів у кишені? Але він і досі жадав її. Він не міг без Розмарі. Його життя без неї було б порожнім. Досить довго він просто лежав, поклавши голову їй на плече і роздивлявся її волосся та шию, не роблячи жодних рішучих спроб.

Сонячні промені, пробившись крізь хмари, навскісно лягли на землю. Незабаром почне вечоріти. До цього було прохолодно, та варто було небу розвиднітися, як ласкаве сонечко зігріло їх. Було так тепло, наче влітку. Вони підвелися.

— Гордоне, подивися! Поглянь, як сонячні промені заповнили простір своїм світлом.

Сонце, що вже було на вечірньому прузі, залило золотавим світлом всю долину. Трава виблискувала смарагдовою зеленню, хатинка внизу заграла яскравими барвами. Тільки тиша без пташиного співу нагадувала про те, що зараз зима. Гордон обійняв Розмарі. Дівчина припала до нього, і вони завмерли, щока до щоки, насолоджуючись краєвидом. Повернувши її личко до себе, він поцілував її.

— Я ж тобі подобаюся?

— Обожнюю тебе, дурнику.

— Ти ж будеш чемною?

— Чемною?

— Дозволиш мені?

— Мабуть.

— Будь-що?

— Так, що завгодно.

Він притиснув її до трави. Цього разу все було інакше. Ніжність сонця наповнювала їхні тіла солодким бажанням. «Роздягайся, люба», — прошепотів він на її вушко. Розмарі не стала зволікати. Вона не соромилася Гордона, до того ж місцина була така безлюдна, що ніхто їх все одно не побачив би. Він розклав її одяг на землі, влаштувавши з нього щось на кшталт постелі. І от вона лежала перед ним — оголена, заклавши руки за голову, заплющивши очі, з легкою усмішкою на вустах, ніби все вже подумки для себе вирішила і з усім змирилася. Він довго роздивлявся її. Вона сяяла красою. Її тіло здавалося таким юним, а безтурботне обличчя — майже дитячим. Гордон ліг поряд з нею. Знову дзвякнули останні пенні в кишені. Не думай про них, не думай! Підсунувши свої долоні їй під спину, він запитав:

— Можна?

— Так.

— Тобі не страшно?

— Ні.

— Обіцяю бути ніжним.

— Це не має значення.

А за мить Розмарі як закричить:

— Ні, Гордоне, ні!

— Що? Що сталося?

— Ні, Гордоне, не можна.

Вона із силою