Читати книгу - "Нехай квітне аспідистра"

Гордон був не проти щось тут перехопити (певно, сендвіч з сиром дорого не коштуватиме). Та Розмарі сказала, що це місце виглядає надто вбого, що було правдою, і вони рушили далі у пошуках якогось пристойнішого закладу. Хотілося знайти затишне місце із залою з дубовими лавками і, можливо, опудалом щуки, що висіло б під склом на стіні. Та у селищі не виявилося інших пабів, і вони знову опинилися посеред поля — сам на сам із природою. Почав закрадатися страх — о другій паби зачиняться, і тоді з їжі у них залишиться тільки пачка крекерів. Відчуття голоду наростало. Вони видерлися на пагорб в надії вгледіти сусіднє селище. Селища вони не побачили, але внизу на обох берегах зеленої річки розкинулося розлоге містечко (вони не впізнали рідної Темзи).

— Дякувати Господу! — з полегшенням сказав Гордон. — Там має бути вдосталь пабів. Краще нам зайти до першого-ліпшого.

— Так, саме так і зробимо. Вмираю з голоду!

Та містечко зустріло їх підозрілою тишею. Гордон губився у здогадах — чи то всі на недільній месі, чи вже обідають по своїх домівках. Тоді він збагнув: тут ніхто не живе. Вони опинилися у Крикгемі-на-Темзі — одному з тих маленьких прибережних містечок, що оживають тільки під час літнього сезону, а решту року перебувають у глибокій сплячці. Воно простягалося вздовж берега на милю — і всюди самі лише будиночки риболовів (всі зачинені й безлюдні). Жодних ознак життя. Зрештою, вони натрапили на рибалку з червоним носом і кошлатими вусами, який сидів з вудочкою на пірсі, посьорбуючи пиво. Намагаючись викрасти наживку, на воді довкола поплавка кружляли пара лебедів.

— Не підкажете, де тут можна поїсти? — запитав Гордон.

Товстун, здавалося, чекав на запитання і відповів із самовдоволеним виразом обличчя:

— Тут ви не знайдете, де поїсти. Нема де, — сказав він.

— Дідько! Геть ніде? Тобто у всьому місті немає жодного пабу? Ми прийшли сюди аж з Фернгем-коммон.

Дядько зморщив носа і задумався на хвилину, не відводячи погляду від поплавця.

— Можете спробувати піти у ресторан-готель. До нього десь пів милі. Там вам, може, і пощастить.

— А вони працюють?

— Та хто ж їх зна, може, і працюють, — спокійно відповів чоловік.

— А котра година, не підкажете? — ввічливо запитала Розмарі.

— Уже десять хвилин на другу.

Вони рушили у бік готелю — за ними слідом чимчикували лебеді (мабуть очікували, що їх нагодують). Майже не було надії на те, що там на них хтось чекатиме. Довкола панувала атмосфера занепаду і запустіння — типова ситуація для курортів, коли закінчувався сезон. Фарба на парканах полущилася, деревина вся в тріщинах, крізь запилюжені вікна було видно порожні приміщення. Не працювали навіть гральні автомати, що вишукувалися в ряд на набережній. Вдалині виднівся міст. Гордон вилаявся.

— Які ж ми бовдури, що не зайшли у той паб, коли мали таку нагоду!

— Любий, я вже не можу. Думаєш, нам краще повернутися?

— А який сенс? По дорозі сюди не трапилося жодного пабу. Треба йти далі. Той готель має бути по той бік моста. Якщо він на головній дорозі, то, може, нам і пощастить. В іншому випадку нам гаплик.

Ледь пересуваючи ноги, вони попленталися вперед. Аж ось побачили те, на що так чекали — прямісінько за мостом, в кінці вузенької вулички стояв великий вишуканий готель із заднім двором, що простягався до самої річки. Вочевидь, він був відчинений. Гордон з Розмарі кинулися туди, та раптом зніяковіло зупинилися.

— Тут, мабуть, дуже дорого, — сказала Розмарі.

Готель насправді виглядав розкішно — це був один із тих закладів з претензією, в якому ціни за обслуговування можуть бути захмарними. На табличці край дороги було написано:

ГОТЕЛЬ «РЕВЕНСКРОФТ».

ВХІД ДО РЕСТОРАНУ ДЛЯ ВІДВІДУВАЧІВ ВІЛЬНИЙ.

БРОНЮВАННЯ ТЕНІСНИХ КОРТІВ

І ТАНЦЮВАЛЬНОЇ ЗАЛИ.

Біля входу виблискували дві автівки на два місця. Гордон злякався. Грошей в його кишені було негусто, а ця місцина геть не схожа на затишний паб, на який вони так розраховували. Але він був дуже голодний. Розмарі смикнула його за руку.

— Жахливе місце. Ходімо, пошукаємо щось інше.

— Але нам треба поїсти. Це наш останній шанс. Ми тут більше нічого не знайдемо.

— У таких закладах завжди несмачно готують. Холодні стейки, що смакують так, наче м’ясо зберігали ще з минулого року. Ще й обдеруть як липку.

— У такому разі замовимо тільки хліб із сиром і пиво. Це всюди коштує приблизно однаково.

— Вони такого терпіти не можуть. Нас засміють і змусять замовити повноцінний обід. Та ми маємо наполягати на своєму.

— Ну гаразд. Саме так і зробимо. Ходімо.

Вони зайшли досередини, твердо вирішивши не замовляти нічого, крім хліба з сиром. У просторій залі стояв запах чужого заможного життя — запах корків з пляшок з вином, зів’ялих квітів та річкової свіжості. Типовий аромат готелю, що стоїть на березі річки.

Такі місця були добре відомі Гордонові. Один із тих безлюдних готелів біля головної дороги, куди брокери по неділях возять своїх шльондр. Тут тебе можуть принизити й оком не повести.

Розмарі притислася до нього. Вона теж була налякана. Побачивши на дверях напис «Салон», вони штовхнули їх, припустивши, що там має бути бар. Та замість бару за дверима виявилася простора гостьова кімната з оксамитовими диванами; її можна б було переплутати зі звичайною вітальнею, та статус видавали попільнички з рекламою віскі «Байт Хоре» на них. У приміщенні майже нікого не було — тільки за одним столиком сиділа компанія власників автомобілів, що чекали надворі: два доволі огрядні біляві чоловіки, одягнені надто молодіжно як для їхнього віку, та дві неприємні на вигляд, проте елегантні молоді жінки (певно, щойно пообідали). Біля них метушився офіціант, наповнюючи їхні келихи.

Гордон з Розмарі зупинилися на порозі. Компанія зміряла їх поглядом, сповненим осуду заможного середнього класу. Вони виглядали виснаженими, не дуже чепурними й чудово це розуміли. Ідея замовити тільки хліб із сиром одразу ж відпала. У такому місці, мабуть, не можна було просто попросити «хліба з сиром»; «обід» — єдине, що тут було прийнятно озвучити для замовлення. Офіціант майже не приховував свого презирства — відразу ж оцінив, що у них мізер грошей, і, розгадавши їхній намір втекти, не дав їм цього зробити.

— Сер? — повільно протягнув він, підіймаючи зі столу тацю.

Ну от і настала