Читати книгу - "Сніданок чемпіонів, або Прощавай, чорний понеділку!, Курт Воннегут"

Тепер Траут перетнув Цукровий Струмок на ногах і ступнях мого батька, і з кожним кроком ці відростки ставали щораз більше переливчастими. Свої пакунки, черевики і шкарпетки він ніс на голові, хоч вода ледве сягала колін.

Він знав, яким смішним виглядає. Він сподівався, що його приймуть жахливо, мріяв присоромити фестиваль до смерті. Усю цю відстань він пройшов заради оргії мазохізму. Він хотів, щоб до нього ставилися, як до таргана.

Якщо розглядати його як машину, його ситуація була складною, трагічною і сміховинною. Але його священна частина, його свідомість, залишалася непорушною смужкою світла.

І цю книжку пише машина з плоті і крові у співпраці з машиною з заліза і пластику. Пластик, до речі, є близьким родичем тієї гидоти в Цукровому Струмку. І в осерді писальної машини з плоті і крові є щось священне — непорушна смужка світла.

Дзвінок у моїй квартирі в Нью-Йорку щойно задзвонив. І я знаю, що побачу, коли відчиню двері: непорушну смужку світла.

Нехай благословить Бог Рабо Карабекіяна!

Слухайте: Кілґор Траут вибрався з жолоба на асфальтну пустелю, яка була парковкою. Він планував зайти до вестибюля готелю босим, залишити вологі сліди на килимі — ось такі:

Траут нафантазував собі, що його сліди когось роздратують. Це дало б йому можливість бундючно відповісти: «А що вас так обурило? Я просто використовую перший людський друкарський станок. Ви читаєте зрозуміле повідомлення великими літерами: “Я тут, я тут, я тут”».

Але Траут не був ходячим друкарським станком. Його ступні не залишили ніяких слідів на килимі, тому що були обліплені пластиком, а пластик був сухим. Ось будова молекули пластику:

Молекула тягнулася чим­раз далі і далі, вічно повторюючись, аби створити плівку — і міцну, і непроникну.

Ця молекула була монстром, якого Двейнові зведені брати, близнюки Лайл і Кайл, атакували з автоматами. Це була та сама речовина, яка запаскудила Печеру святого чуда.

Чоловік, який розповів мені, як схематично зобразити сеґмент молекули пластику, був професором Волтером Г. Стокмаєром з Дартмутського коледжу. Він видатний фізико-хімік, а також мій цікавий і корисний друг. Я його не придумав. Я сам би хотів бути професором Волтером Г. Стокмаєром. Він блискучий піаніст. На лижах катається ідеально.

І зробивши нарис імовірної молекули, він позначив точки, де вона буде продовжуватись далі, саме так, як зробив я, — із скороченнями, які означають однаковість без кінця.

Мені здається, що належним закінченням для будь-якої історії про людей, оскільки життя тепер є полімером, в якому так туго загорнута Земля, має бути таке саме скорочення, яке я зараз намалюю великими літерами, бо мені так хочеться, і воно ось таке:

І саме для того, щоб підтвердити тяглість цього полімеру, я починаю стільки речень з «і» і «тож» і закінчую стільки параграфів з «… і таке інше».

І таке інше.

— Все як океан! — вигукнув Достоєвський.

Я кажу, що все як полімер.

Тож Траут вcтупив до вестибюля, як друкарський станок без чорнила, але він усе ще був найґротескнішою людською істотою, яка сюди заходила.

З усіх боків його оточували дзеркала, як називали їх люди, а він називав виливами. Ціла стіна, яка відділяла вестибюль від коктейль-бару, була виливом заввишки десять і завдовжки тридцять футів. Ще один вилив був на автоматі з сиґаретами, і ще один — на автоматі з цукерками. І коли Траут зазирнув у них, щоб побачити, що діється в іншому всесвіті, він побачив червонооке, огидне старе створіння, босе і з підкоченими до колін штанинами.

З’ясувалося, що, крім Траута, у вестибюлі була лише одна людина — красивий юний адміністратор Майло Марітімо. Одяг, шкіра й очі Майла були усіх можливих оливкових відтінків. Він закінчив школу готельної справи при Університеті Корнелла. Він був гомосексуальним внуком Гільєрмо — Віллі Малюка — Марітімо, охоронця знаменитого чиказького ґанґстера Аль-Капоне.

Траут відрекомендувався цьому безвинному чоловікові, став перед його стійкою, широко розвівши босі ноги й руки.

— Мерзенна Снігова людина прибула, — сказав він Майлові. — Якщо я не такий чистий, як більшість мерзенних снігових людей, то це тому, що дитиною мене викрали зі схилів гори Еверест і завезли як раба в бордель Ріо-де-Жанейро, де останні п’ятдесят років я чистив невимовно огидні туалети. Один відвідувач нашої кімнати для шмагання заверещав у пориві агонії та екстазу, що в Мідленд-Сіті має відбутися мистецький фестиваль. Я втік з борделю по шнурку з простирадл, яких набрав у затхлому кошику. Я приїхав до Мідленд-Сіті, аби ще до моєї смерті отримати визнання як найвидатніший митець, яким я себе вважаю.

Майло Марітімо з обожненням, з сяючими очима привітав Траута.

— Містере Траут, — захоплено сказав він, — я впізнав би вас будь-де. Ласкаво просимо до Мідленд-Сіті. Ви нам так потрібні!

— Звідки ви знаєте, хто я такий? — спитав Кілґор Траут.

Ще ніхто ніколи його не впізнавав.

— Це мусите бути ви, — сказав Майло.

Траут неначе здувся — нейтралізувався. Він опустив руки, знову зробився дитинячим.

— Ще ніхто ніколи мене не впізнавав, — сказав він.

— Я знаю, — сказав Майло. — Ми вас відкрили, і ми надіємося, що ви відкриєте нас. Мідленд-Сіті вже не буде відомий лише як домівка Мері-Еліс Міллер, чемпіонки світу з плавання на двісті метрів брасом. Воно також буде містом, яке визнало велич Кілґора Траута.

Траут просто відійшов від стійки і сів на парчеве канапе в іспанському стилі. Цілий вестибюль, за винятком торгових автоматів, був облаштований в іспанському стилі.

Майло тепер використовував рядок із телешоу, популярного кілька років тому. Шоу вже більше не показували, але більшість людей все ще пам’ятали цей рядок. Велика частина розмов у місті складалася з рядків із телешоу — як минулих, так і теперішніх. На шоу, з якого був Майлів рядок, якогось старого чоловіка, зазвичай доволі відомого, запрошували начебто в звичайну кімнату, хоч насправді це була сцена — з глядачами попереду і прихованими довкола телекамерами. Також там сиділи непоміченими люди, яких ця особа знала в давні часи. Пізніше вони виходили і розповідали анекдоти про цю людину.

Тепер Майло сказав Траутові те, що сказав би йому конферансьє, якби Траут був на цьому шоу і завіса б піднялася: «Кілґоре Траут! Це ваше життя!»

Тільки не