Читати книгу - "Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак"

Орел у польоті, чиє оперення було висічене з такою скрупульозною точністю, затримав на собі погляд Ганни. Цей птах на надгробку міг вказувати на військову кар'єру померлого, його сміливість і доблесть. Ганна згадала про Едварда. Скульптура у вигляді сувою, символу життя і смерті, теж не залишилася без уваги. Обидва його кінці, закручені вгору, втілювали невідомість минулого, майбутнього і невизначеність життєвого терміну. Він символізував визнання і пам'ять, а також стару приказку – "Шляхи господні несповідні".

Нарешті вони підійшли до ще одних воріт, напис на яких свідчив: "Зупинися перехожий. Відвідай мій прах. Я вже вдома. А ти ще у гостях".

– Дозволите? – Ніколас питально подивився на сторожа.

– Так, звичайно, я буду недалеко. Якщо що, то гукайте, – посміхнувся чоловік.

Через кілька могил вони знайшли ту саму, оточену червоно-білою стрічкою, оскільки її ще не відновили. Ніколас зазирнув в яму, на дні якої виднілася труна – в центрі відполірованої дерев'яної кришки зяяла діра.

– Постій насторожі, – попросив він, а сам стрибнув вниз, вправно приземлившись на обидві ноги.

Ніколас нахилився, заглянув в зяючий отвір і з відразою поморщився, побачивши біліючі кістки. Нога сера Альприма була на місці. Часто дихаючи, борючись з нудотою, Ніколас сунув руку в діру і через хвилину сліпих пошуків знайшов щось схоже на папір. Він витягнув його на світло, покрутив і задумливо примружився.

– Ганна! – покликав він. Дівчина відразу з явилася на краю ями, дивлячись на нього зверху вниз, ще раз озирнувшись, вона подала Ніколасу руку, допомагаючи вибратися із могили.

Обтрусивши штани від налиплої на них землі, Ніколас показав дівчині знайдений зім'ятий аркуш паперу, на якому віддрукувався слід "карткової сорочки". Після він дістав з кишені колоду карт і мовчки приклав її до відбитку на папері.

– Вони були загорнуті сюди. Із-за вогкості залишився відбиток. Хтось обчистив могилу.

Ганна приголомшено приклала долоню до губ:

– Може краще повернути їх на місце? Сер Альприм мертвий і…

– Треба боятися не мертвих, а живих. Так, є забобон, що предмет, прихоплений з кладовища,який належав мертвому, несе небезпеку, але це не так. Покійному в цьому матеріальному світі нічого вже не належить і він не стане переслідувати, бути примарою або щось подібне до того, – заспокоїв її Ніколас.

В цей момент з неба зірвалася перша крапля, потім друга, третя. Дрібна мряка падала на зім'ятий папір та заплутувалася прозорим бісером в густому волоссі Ніколаса.

– Вода. – Одними губами вимовив він. – Ганна, пам'ятаєш, що говорив Пушкін? – Він обережно підштовхнув дівчину до найближчої кованої альтанки з навісом і озирнувся навкруги. Із-за дощової завіси кладовище тепер виглядало ще похмурішим, потойбічним і неосяжним.

– Їх тут так багато, молоді, та людей похилого віку, у яких були свої плани і надії на майбутнє. Будь нас менше, ми жили б довше і краще. А так повинні проіснувати, скільки зможемо і скоріше поступитися місцем під сонцем "черговим, що стукаються". Вода може продовжити цей термін, – Ніколас провів рукою, пригладжуючи вологе від дощу волосся. – Більшість сучасних довгожителів п'ють воду гірських річок, що утворюються від танення льодовиків, як в стародавні часи.

Не випадково лицарі, герої і авантюристи всіх часів і народів шукали в буквальному розумінні джерело вічної молодості – живу воду.

Але навіть якщо і можна зупинити процес і обдурити смерть, чи всі захочуть назавжди затриматися у цьому світі? Ні. Перекази свідчать, що сам цар Соломон відкинув еліксир, який дарує безсмертя, тому що не бачив щастя в житті без тих, кого любив.

– Але чому ти раптом заговорив про це? – Здивовано спохмурніла Ганна.

– Правило, по якому в колоді гральних карт туз вищий за короля і королеву, з'явилося за часів Французької революції, як символ переваги нижчих класів над знаттю. Наша колода непроста, пам'ятаєш? Тут у кожного короля є свій реальний прототип: король пік – Цар Давид, король треф – Олександр Македонський, король червів – Карл Великий, король бубей – Юлій Цезар. Але і це ще не все.

– Я згадала! Пушкін говорив, що під час війни деякі карти були саме маршрутом, підказкою при евакуації, – Ганна роздивилася по сторонах, запримітив поруч, залишену кимось лійку, вона поставила її на стіл.

Ніколас поклав поруч колоду карт.

– Щоб маршрут проявився, потрібно намочити карти. – Він нетерпляче розклав колоду і полив з лійки, яка була повною через часті пітерські дощі.

– Дивися! – Ганна, не торкаючись карт, провела пальцем в повітрі, обкреслюючи криву лінію. – Король бубей – Юлій Цезар. Тепер на ньому чітко видно назву міста – Петербург. А далі… – Вона повела пальцем вище. – Київ, Стамбул, острів Родос. Це карта Європи?

Високосний, тобто календарний рік, відрізняється від звичайного появою додаткового триста шістдесят шостого дня.

– Так, знайшла, – Ганна квапливо зачитала знайдену в інтернеті статтю: – І ця зміна в літочисленні, яким стало користуватися людство, з тих самих пір намертво закріпила за оновленим календарем назву "юліанський".

– Тепер треба зрозуміти, який зв'язок між Цезарем і Пітером. – Задумливо похитав головою Ніколас.

– Ей, голубчики! – Окликнув їх сторож. – Ну ви знайшли місце, де в карти перекинутися! – Він по-доброму посміхнувся в густу бороду. – Ходімо я вас проведу.

– Йдемо! Дякуємо! – Ніколас поспішно склав карти і сховав за пазуху.

Вони всі втрьох, тією ж дорогою рушили назад.

– Ось ви, голубчики, щоб хотіли почути на своєму похороні? – Жваво запитав сторож. Ніколас і Ганна задумалися, але чоловікові і не потрібна була їх відповідь. Він продовжив: – Я ось нещодавно підслуховував випадково трьох чоловіків. Так один хотів, щоб про нього говорили, як про гарного сім'янина, відмінного і вірного товариша. Другий, щоб його згадували, як чесного, ніколи і нікого не зраджувавшого чоловіка. А третій сказав, що хотів би, щоб на його похоронах хтось взяв і крикнув: "дивиться, він ворушиться!", – сторож заливчасто розсміявся власному жарту. – Ну, удачі вам, молодь.

– До побачення, – Ніколас з Ганною попрощалися з ним біля воріт і неквапливо пішли у бік дороги.

– Як вважаєш, ми на вірному шляху? – Запитала Ганна після хвилинного мовчання.

– Зараз я можу сказати одне, я впевнений в двох речах: в собі і в мерседесах. Їзда – це краще задоволення, яке можна отримати, не знімаючи штанів, – підморгнув Ніколас.

– Знову ти за своє, – зітхнула дівчина. – Я дуже хвилююся, сподіваюся у нас все вийде.

– Надія… – неголосно сказав Ніколас, – це єдине, що сильніше за страх. Але іноді, докопав до правди, хочеться закопати її назад.