Читати книгу - "Наперекір дружбі, Юліанна Бойлук"

— Добре. Скинь на пошту, — погодилася я. Може нарешті хоч на мить зможу відволіктися.

— Гаразд. Ходімо...

— А ти сам вже читав? Що там?

— Можу переповісти. Вони хочуть підписати згоду про нерозголошення і повну засекреченість, — розпочав свою доповідь Євген. Я слухала й дивилася на нього, а перед очима раз у раз спливали спогади про ранок. Женя теж здався мені якимось не схожим на себе. Він багато посміхався і загалом був якимось замріяним. Вже аж після роботи я зрозуміла чому, коли зустрілася з Олею. Виявляється, вчора в них було побачення.

Ми сиділи з подругою на кухні в мене вдома і бесідували про Женю. Відповідала вона неохоче і через силу, однак інформацію, яку я в неї просила, все ж надала.

— А ще він любить шатенок і коли жінки носять сукні, прикраси та підбори. Ну, здається все... Про музику, про хобі, про улюблену книгу і письменника я тобі розповіла. Поки це все... Може тобі вистачить і ти більше не будеш змушувати мене шпигувати? — стиха спитала вона.

— Ви всього двічі зустрілися, — всміхнулася я.

— Женя й сьогодні чекає на мене. Але я хочу відмовитися... — поділилася вона.

— Чому? Ще разочок могла б і зустрітися. Цікаво, куди він поведе тебе цього разу...

— Він щирий зі мною, а я... Сашо, ти навіть не уявляєш, яку дурницю затіяла. Не розумію, нащо я взагалі дозволила себе втягнути в це. Знаєш, це ж побачення. Може тобі неприємно це чути, але я все одно скажу. Він вчора провів мене додому, потім обійняв, поцілував, а я почувалася зрадницею стосовно нього й тебе.

Я думала, коли почую таке, мені стане дуже неприємно. Стало... Але не так, як я вважала. Звісно, я знала, на що йду, коли просила про це Олю. Однак, на диво, зараз я не уявляла свого коханого з подругою, а знову згадала себе й Славу. О, небеса, який же то був поцілунок! Але як він вплине на нашу дружбу? Я не хочу втрачати його... Якщо Слава насправді вважає це помилкою, якщо виною тому втома, ранок, прості інстинкти, або ж він уявив замість мене іншу, наша дружба все одно не буде колишньою. Тепер ця напруга не зникне... А якщо він справді відчував до мене все те, що мені здалося в ту мить, то це й не дружба зовсім і ніколи нею не була... Невже я така сліпа, що не помічала почуттів? Зараз все так ускладнилося...

— Сашо, пробач... Я не хотіла засмучувати тебе. Слід було не казати цього, — Оля зрозуміла зміну мого настрою по-своєму. Я дещо сумно всміхнулася.

— Ти ні в чому не винна. Це я тебе просила, я знала, на що йду, тож все ок.

— Знаю, ти дуже кохаєш його. Якби не кохала по-справжньому, не пішла б на таке. Женьці пощастило... Коли ти досягнеш свого, ви будете щасливими, — щебетала вона. Тоді я не звернула уваги, що моя журналістка враз стала співати іншої і підтримала мій план. Надто була зайнята своїми хвилюваннями...

— Так, сподіваюся... Женька справді хороший. Я хотіла б, щоб він був щасливим, — розмито відповіла я. — Та знаєш, я бажаю нам усім щастя.

— А як це — так щиро і віддано кохати? Що ти відчуваєш?

— Ну, це коли ти думаєш лише про нього. Ніхто й ніщо не існує, крім нього. Коли тобі погано, ти біжиш до нього за співчуттям, а коли добре, хочеш розділити з ним радість... Коли ти бачиш його усмішку, в твоєму серці розквітає квітка. Ти прагнеш зловити його погляд, тобі хочеться хоча б торкнутися його руки... А коли він цілує тебе, ти найщасливіша в світі, бо відчуваєш, що потрібна йому... В усіх по-різному. Закохаєшся, тоді зрозумієш... Налити тобі ще кави?

Я злякалася... Половину всього, що я казала, було зовсім не про Женьку.