Читати книгу - "Поетичні твори, літературно-критичні статті, Андрій Самойлович Малишко"

Теплі мотори з вітром колючим свищуть, немов рідня,' Пахне автолом над сірим полем, тіло людське й броня. На обстановку, радисте, зваж ти, газу наддай, водій. Сам командир повертає башту, п’ятий почавши бій.

Пробива мотор снарядом,

Смерть шукає скронь,

З командиром майже рядом Диха злий вогонь.

І тече броня гаряча В степовую шир,

В полі жайворонок плаче Там, де командир.

Він виповзає з башти, з машини в пекло, у пил, у грім, Весь у бензині, у чорних ранах, шепче: — Вперед

ходім! —

Руки задимлені* ліва й права, чуб до чола прилип,

Сіра шинелька горить яскраво, як смодяний смолоскип. Весь догоряє, весь він палає — кущ вогняний вдалі,— В тихому краю, чи на Дунаю, чи на карпатській землі. Вище-но голову, брате-радисте, газу наддай, водій!

Пил на машинах. Пил на чоботях. Пил на траві _рудій...

Вже радиста молодого Й хлопця водія З бою винесла підмога,

Бо ж одна сім’я.

Та й поклали у шпиталі —

Рани зав’язать.

Покурить, горілки випить,

Все переказать.

Знову сідають вони в машину.— Де командир наш,

де? —

Блисне огонь на переднім краю — то командир іде, То'командир їх в сірій шинельці, вкутаний у вогні.

— Ви не забули мене, хлоп’ята? Ви не забули, ні?

В полі птиця сива кряче,

Облітає шир,

В кожній заграві неначе Кличе командир.

Полум’яні рідні руки Приклада до скронь.

І ведуть вони машину Тільки на вогонь.

По чужім переднім краю,

В бліндажі старі,

По крутім кариатськ-ім плаю,

По Чорногорі

БАЛАДА ПРО КОМВЗВОДУ

Невідомий поганений комвзводу стукав нам у броню, показував цілі.

Вечір. Небо — бірюза.

Білий жар вогшо.

Куль розпечена сльоза Опіка броню.

Танки лїзуть по прямій По передовій,

Зачиняє башти люк Молодий водій.

І на тому ж полі бою, за рікою голубою,

Двічі ранений комвзводу на холодному піску Піднімає камінь в руки, до танкіста грима в люки:

— То стріляй,— говорить,— прямо, там два «тигри» 1

у ліску.—

І танкіст стріляє з ходу, піт втирає із чола.

І горять два «тигри» справа чадним димом, як смола.

Другий танк бере розгін,

Землю колупа,

Та не бачить німця він —

Вітер, ніч сліпа.

Де дорогу, де ту ціль Знайдеш удачі..

Вистутше сива; сіль В хлопців на плечі....

Двічі ранений комвзводу, без крові збіліла врода, Двічі ранений комвзводу з чорним каменем в руці Креше-стука над мотором, шепче голосом суворим:

— Ти стріляй, танкісте, вліво-, там же німці,

як мерці.— І танкіст стріляє вліво, піт втирає із чола,

І горять чуби німецькі- чадним димом, як смола.

І пішла бригада вдаль,

Всі шляхи мине.

Тільки мертвих друзів жаль,

Хтось їх пом'яне, ;

Хтось згада, г-іе проживе,

Зарида вночі.

Зрили поле бойове Наші тягачі.

А поранений комвзводу, а чи сонце, чи негода, Сниться хлопцям у поході, часто згадують бійці,

Як іде він в полі бою, над рікою голубою,

У броню гарячу стука чорним каменем в руці.

БАЛАДА ПРО КОЛОСОК

Тоді відходили полки Від батьківського дому.

Я взяв за звичаєм її На березі крутому,

Де слід чобіт і тягачів, Ромашки сяйво рядом,— Сухеньку грудочку землі, Обпалену снарядом.

Залізом вирваний шматок — Моя любов єдина —

Уже не цвів, не зеленів,

Хоч дихав, як людина.

Хоч синя волога його І зернятко пшениці Ще мріяли про урожай У дні багрянолиці.

Які-то ночі в бліндажі,

І рани, і привали...

І тільки зорі-сторожі Нас в полі вартували.

І тільки часто старшина Давав вина в зарядку,

Казав: — Ти, хлопче, не журись, Ти плюнь — і все в порядку.

Патрони є до ПТР І каска, і шинеля,

Снаряд — під голову постіль,

Та й нёбо — добра стеля,

І все...

І двоє довгих літ Я жив. при кулеметі,

Сухий, легкий шматок земді Тримаючи в планшеті.

І в грудці зерно проросло,

На втіху всьому взводу,

Від жару серця мойого В осінню прохолоду,

Від крапель крові на грудях, Від теплоти долоні,

Від подиху товаришів У третім батальйоні.

Ми вчора вдома побули,

Де пил і вітер свище,

З планшета зерно те взяли — Поклали в попелище.

Іде солдат, бреде солдат

І стане ненароком:

Торкне рукою колосок,

Хазяйським гляне оком

І пригада отецький дім,

‘ Жону й дітей в неволі І свій далекий колосок В розбомбленому полі.

БАЛАДА ПРО ЗОЗУЛЮ

Вдарить міна, свисне куля.

Де зустріне смерть бійця?

Був танкіст Пилип Зозуля,

Був Некрасов з Кам’янця.

Як то літом воювалось —

Жар боїв серця опік. Подружились, побратались.

Чи навік? Ну що ж, навік.

Як то кажуть: дрібку солі, Крихту хліба в ночі й дні, Золоту заграву волі,

Що па ріднім знамені,—

Все ділили. Де ж то знати,

Що шляхи вкриває мла,

Що німецькі б’ють гармати В полі з правого крила.

Що Зозулю в груди вбито, Похиливсь, поблід з лиця.

Чуєш? Стогне сиве жито,

Вірний друже з Кам’янця! Забери із танка зброю,

Хліб, десятків два гранат.

Ми, звичайно, не герої,

Жни солдат, умер солдат... Забери тютюн не в лихо,

Чай, шинельку нестару.

— Ні,— сказав товариш тихо,— Я ім’я твоє беру.

Он яке случилось діло В полі, в рідній стороні.

Скільки ранків пролетіло На розвихренім коні,

Скільки ночей наші очі Сну шукали — не питай.

Танки рвуть ополуночі Димний, теплий небокрай.

Танки йдуть в залізнім гулі На есесівський загін.

— Хто стоптав їх?

— Хто ж, Зозуля!

— Хто стріляв їх?

— Певно, він.

І зовуть його по звичці:

— Є Зозуля? Де він?

-Я!-На вечірній перекличці Ожива його ім’я.

І у списках екіпажу Числять добрим рядовим,

Наче смерть німецька, вража Не летіла десь за ним.

Міна б’є, гуляє куля По передньому краю,

І живе Пилип Зозуля,

Не вмираючи, в бою.

БАЛАДА ПРО ДОВБУША7

За горою крем’яною,

За корчавим темним буком,

За карпатською стіною Потрясає землю гуком.

— Довбуше! — ревуть потоки.

— Довбуше! — взиває мати,— Дай-но сили одиноким,

Дай-но блиску в нашу хату!

— Де ти, Довбуше, о, де ти? — І тоді, в хвилини ці,

Порохамн б’ють мушкети, Блиснуть жаром топірці.

І дрижать фашисти, скуті Під чотирикутний бій,

На Черемоші, на Пруті,

В Коломиї грозовій.