Читати книгу - "Кайдани для олігарха, Леонід Григорович Кононович"

— Ні, — сказав він з жалем, — утримаємося… І взагалі, на сьогодні досить. Ще завтра будемо водити й бить!

Він стусонув чолов'ягу носаком.

— Вперед, свиняче вухо!

Починало смеркати, й на ринку один за одним починали спалахувати ліхтарі. Люду о цій порі було стільки, що ми насилу пропихалися через натовп. Серьога Циплаков обігнув торговий майданчик і пірнув у вузький прохід між двома рядами здорових залізних контейнерів. Потім добув з кишені ключа й одімкнув тяжкі масивні двері.

— Залазь, суко! Це буде твоя квартира. Барига зробився жовтий на лиці наче мрець.

— Не полізу!

— Що?!

— Давай-давай… — поклепав я його по загривку. — Внукам будеш розповідати, як тебе рекет у контейнері держав!

— Та що ви з ним чикаєтеся! — Барабаш гупнув чолов'ягу під дихало й, піднявши за комір, жбурнув у контейнер. — Як діти, їй-богу!

Серьога Циплаков загримів замком. Ми вийшли з-поміж контейнерів і потягли до центральної алеї.

— По п'ять крапель? — поспитав я Серьогу Циплакова. Той подумав.

— У тебе є?

— В машині. Замало, правда… одна пляшка!

— Тягни її сюди! — сказав Серьога Циплаков.

Я спустився до автостоянки. Вечір був морозяний, і під ногами тріщала крига. Авта проїжджали поруч, і світло їхніх фар било простісінько у вічі.

— Гало? Гало! — сказав я, притискаючи слухавку до вуха. — Шефе, тут проблема… Потрібне авто й двоє бійців. — Я коротко виклав події сьогоднішнього дня. — Треба вивезти цього баригу й десь переховати на кілька день. Що? Не моє діло?! Слухай, та я зараз перестріляю цих одморозків, — і гуляй, Вася! На хріна воно мені здалося, це ваше завдання, — що я, наймався людей викрадати та бить? Або так — або взагалі ніяк! Га? За десять хвилин? Чекатиму! Хай задля конспірації Цуцичок зателефонує — так, ніби мені полюбовниця дзвонить… Все.

Я відчинив холодильника й добув звідти пляшку джину. Тоді виліз надвір і став підніматися алеєю, безцеремонно роз-пихаючи юрму, що пливла наперестріч. Збоку це був типовий образок наших днів: бритоголовий бецман із дурнуватою мармизою, котрий, тримаючи в руці пляшку імпортного пійла, суне мов танк, та ще й матюкається, коли наступить кому на ногу… Зберігаючи тупий вираз обличчя й штурляючи всіх, що траплялися по дорозі, я підійшов до нашої будки й, щосили вгативши ногою у двері, ввалився досередини.

— Нарколога викликали? — заревів я з порога.

— Ну! — потвердив Серьога Циплаков. Я грюкнув пляшкою об стіл.

— Наливай! — тоді роззирнувся по кімнаті. — Всі тут, як бачу…

Дірізюк підняв голову, й у його скісно прорізаних очах спалахнула тупа звіряча ненависть.

— А ти, корефан, вже отямився? — я поклепав його по гамалику. — Звикай… за одного битого — двох небитих дають!

— Ну, — сказав Серьога Циплаков, піднімаючи шклян-ку, — за кого будемо пити?

— За наших рідних народних депутатів… — сказав я врочисто.

— … виздихали б вони ще маленькими! — докінчив Барабаш.

Ми лиґнули по шклянці й стали закусувати. В сей мент у кишені моєї шкірянки задзеленчав комірковий телефон.

— Да? — сказав я, притискаючи слухавку до вуха.

— Привіт! — сказала Цуцичок. — Авто біля тролейбусної зупинки.

Я зробив тупе обличчя.

— А, это ты, Светка… Слышь, подруга, ты чего это мне вчера динаму прокрутила? Нет, слышь, захожу я в спальню…

— Джип-фронтера, — не слухаючи мене, провадила Цуцичок. — Номер…

— Да ни хрена себе! — вигукнув я. — Ты же, телка, не борзей, в самом-то деле! Бухло вылакала, закусь сожрала — и гуд бай, май, лав, гуд бай? Я-то хороший, хороший, но ведь и фигню могу сделать… ты меня знаешь!

— У машині Пітон і ще один боєць. Вони чекатимуть протягом півгодини, — Цуцичок зробила паузу. — Ти скажеш мені щось розумне?

— Чего? Ка… какие бабки? Да у меня при себе стольник зелени, ты че! — я покрутив головою, зобразивши на обличчі тупе здивування. — Ну, ладно, ладно… Забашляю, хрен с тобой! Жди у ворот, поняла?

Я вимкнув телефон і підвівся.

— Зараз буду! — сказав я, простуючи до дверей. — А ви цю пляшку допивайте… щоб ворогам не зоставалося!

Надворі вже був старий вечір. Бариги починали збирати своє шмаття. Я зайшов поміж контейнери й озирнувся. В кожну мить тут хтось міг з'явитися, однак іншого виходу не було. Я вставив одмичку в замок і спробував покрутити. Всередині клацнуло; дужка вискочила, і я потяг на себе двері.

— Гей, ти, — сказав я у темряву, — вилазь!

У контейнері було холодно, як у льодовні. Чолов'яга зирив на мене з темряви й мовчав. Зі своїм скаліченим писком, на якому засохли патьоки крови, він скидався на упиряку.

— Куди? — глухо поспитався він.

— Вилазь, поки ніхто не бачить! — гаркнув я. — Ти що, хочеш тут до завтра сидіти?

Він узявся за стіну й став зводитися на ноги. Ми вийшли надвір і я, озирнувшись, замкнув контейнер.

— Тримайся за мною. І напни каптура, щоб менше бачили твою мордяку, — ми вийшли з-поміж контейнерів і попростували попід огорожею. — На хріна ти заяву на цих придурків написав?

— Та вони ж підняли місячні аж удвічі. А тут і без того прибутків немає… От я й подумав, що міліція допоможе!..

— Йолопе ти, йолопе! — сказав я, спускаючись у підземний перехід. — Мєнти — це той же ж рекет, тільки у сто разів гірший. Усі оці бандити існують лише з їхнього дозволу. Якби вони захтіли, то всієї оцієї рекетні за однісінький день не стало б, розумієш? Але це їм не вигідно… братки діляться з ними грошвою, котру злупили з бариг!

Джип-фронтера стояв зразу ж за тролейбусною зупинкою. Я розчинив дверцята й побачив Пітона, який сидів на задньому сидінні.

— Здоров, аґент національної безпеки! — сказав він мені.