Читати книгу - "Метелик"

затиснутими між двома скелями на повністю розбитому човні. Ніхто не кричить «Рятуйся, хто може!», але коли накочується наступна хвиля, усі в неї стрибають, щоб дістатися до суходолу, нехай покручені, побиті, але живі. Найбільше від хвиль постраждав Клузіо зі своєю ногою. Руки й обличчя в подряпинах та в крові. У решти синці на колінах, гомілках та руках. У мене кривавить вухо, яким я надто сильно черкнувся об скелю.

Хай там що, ми всі живі й на суходолі, хвилі нам уже не загрожують. Коли настає світанок, ми підбираємо дощовик, я перекидаю човен, який починає розвалюватися. Мені вдається вирвати компас, прибитий на задній лаві. Ніде ні душі. Ми дивимося в напрямку згаданої низки вогнів, які тут для того – ми про це дізнаємося пізніше, – щоб попередити рибалок про небезпечну ділянку. Ми пішки рушаємо вглиб цієї землі. Навкруги тільки кактуси й осли. Надибуємо колодязь, усі страшенно стомлені, адже по черзі несли Клузіо, переплівши руки на кшталт табуретки. Довкола колодязя висушені скелети ослів і кіз. Колодязь висох, крила млина, завдяки яким він колись функціонував, крутяться в повітрі, не піднімаючи води. Навкруги ні душі, лише осли й кози.

Підходимо до невеличкого будиночка з відчиненими дверима, які запрошують зайти. Ми гукаємо: «Гей! Агов!» Нікого. На каміні зав’язана шнурком торбина з тканини, беру й розв’язую її. Мотузка рветься, у торбині повно флоринів – голландських монет. Отже, ми на голландській території: Бонайра, Кюрасао чи Аруба. Кладемо торбину, нічого не взявши, знаходимо воду й по черзі втамовуємо з ківшика спрагу. У будинку й довкола нього нікогісінько. Покидаємо дім, через Клузіо йдемо дуже повільно, аж наш шлях перегороджує «форд».

– Ви французи?

– Так, месьє.

– Прошу в машину.

Ми вмощуємо Клузіо на колінах трьох, які сіли позаду. Я сідаю коло водія, Матюретт – поруч зі мною.

– Зазнали кораблетрощі?

– Так.

– Хтось потонув?

– Ні.

– Звідки ви?

– З Тринідаду.

– А до того?

– З Французької Ґвіани.

– Каторжники чи заслані?

– Каторжники.

– Я доктор Нааль, власник цього клаптя землі, півострова, що притулився до Кюрасао. Його називають Ослиним островом. Тут живуть осли й кози, які харчуються кактусами з довгими колючками. У народі ці колючки називають панночками Кюрасао.

– Це, напевно, не дуже лестить панночкам, які мешкають у Кюрасао? – зауважую я.

Повний високий чолов’яга гучно сміється. «Форд» хекає, видає астматичне «пш-пш» і зупиняється. Указуючи на стадо ослів, я кажу:

– Якщо машина відмовляється рухатися, можемо легко змусити нас підвезти.

– У мене в багажнику є дещо з упряжі, але проблема в тому, щоб упіймати двійко й запрягти. Це не так і легко.

Чолов’яга піднімає капот й одразу зауважує, що через сильну тряску від’єднався провід від свічок. Перш ніж сісти в авто, він стривожено роззирнувся довкруг. Ми знову рушаємо і, ще трохи проїхавши вибоїстими дорогами, опиняємося перед білим шлагбаумом, який перегороджує шлях. За ним невеличкий білий будинок. Чоловік розмовляє голландською з дуже світлошкірим і чисто одягненим негром, який щомиті повторює: «Ya, master, ya, master». Потім звертається до нас:

– Я наказав цьому чоловікові побути з вами й дати пити, якщо відчуваєте спрагу, доки я повернуся. Прошу вийти з авто.

Ми виходимо й сідаємо в затінку на траву. Чмихаючи, «форд» віддаляється. Ледве він від’їхав метрів на п’ятдесят, як темношкірий каже на пап’яменто, голландською (креольською) говіркою Антильських островів із залученням англійських, голландських, французьких та іспанських слів, що його патрон – доктор Нааль – поїхав за поліцією, бо дуже нас боїться, йому він також порадив остерігатися, бо ми злодії-втікачі. Бідолашний мулат не знає, що робити, щоб бути нам приємним, готує геть світленьку каву, але за такої спеки вона нам якраз доречна. Чекаємо понад годину, аж нарешті з’являється вантажівка на кшталт поліцейського фургона з шістьма поліцейськими, одягненими по-німецьки, та авто без верху з водієм у поліцейському однострої й трьома чоловіками на задньому сидінні, серед яких доктор Нааль.

Вони виходять, один з них, найнижчий, зі щойно поголеною, як у кюре, головою, каже:

– Я начальник відділу безпеки острова Кюрасао. З огляду на свої повноваження вважаю себе зобов’язаним вас заарештувати. Чи вчинили ви якийсь злочин з моменту прибуття на острів і який? Хто саме?

– Пане, ми каторжники, які втекли з ув’язнення. Зараз прибули з Тринідаду, усього кілька годин тому наш човен розбився об ваші скелі. Я капітан цієї невеликої групи й можу стверджувати, що ніхто з нас не вчинив ані найменшого злочину.

Комісар обертається до доктора-товстуна Нааля й говорить до нього голландською. Обидва ведуть розмову, аж приїздить чоловік на велосипеді. Він швидко й гучно щось пояснює доктору Наалю й комісарові.

– Пане Нааль, чому ви сказали цьому чоловікові, що ми злодії?

– Тому, що цей-от чоловік іще до зустрічі з вами попередив мене, що, сховавшись за кактусом, бачив, як ви зайшли й вийшли з його будинку. Це мій працівник, який опікується частиною ослів.

– То ми злодії тільки тому, що зайшли в дім? Це зовсім нерозумно, пане: ми тільки випили води, невже ви розцінюєте це як злодійство?

– А гаманець із флоринами?

– Я справді відкривав гаманець і навіть порвав при цьому мотузку. Але єдине, що я зробив, – лише глянув на гроші, щоб знати, у якій країні ми опинилися. Я скрупульозно вклав гроші в торбинку, яку повернув туди, де вона й була, – на поличку каміна.

Комісар дивиться мені в очі і, раптом обернувшись до чоловіка на велосипеді, різко щось йому каже. Доктор Нааль робить жест і хоче щось заперечити. Сухо, по-німецьки комісар його зупиняє. Наказує чоловікові сісти коло водія авто, сідає сам із двома поліцейськими і їде. Нааль і ще один чоловік, який приїхав з ним, повертаються з нами.

– Мушу вам пояснити, – каже він, – той чоловік заявив, що гаманець зник. Перш ніж вас обшукати, комісар допитав чоловіка, припускаючи, що той бреше. Якщо ви невинні, мені страшенно прикро за цей інцидент, у якому моєї вини немає.

Менш як за чверть години машина повертається, і комісар уточнює:

– Ви сказали правду: цей чоловік – безсоромний брехун. Його буде покарано за те, що він хотів завдати вам кривди.

Чолов’ягу тимчасом садять у фургон, куди сідають і п’ятеро інших, я також збираюся в нього піднятися, як комісар мене зупиняє й каже:

– Сідайте в моє авто поруч із водієм.

Ми рушаємо першими й дуже швидко втрачаємо його з поля зору. Їдемо хорошими асфальтовими дорогами й прибуваємо в місто з будинками в голландському стилі. Усе дуже чисто, більшість людей їздять на велосипедах. Загалом у місті