Читати книгу - "Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим"

Сміючись у душі, я продовжив розмову:

— Співставляючи такі факти, як, наприклад, те, що сьогодні вночі почався нерест коропів, і те, що викликають нічну варту, можна зробити висновок, що...

Грей враз повеселішав:

— ...що вкрадено коропів!

— Так,— сказав я і вів далі: — Той факт, що до справи взявся сам директор...

Але Грей-Сіренький не міг зробити висновку. Він так зніяковів, що в нього навіть зійшов таємниче-детективний вигляд. — Можна зробити висновок, що вкрадено найбільшого коропа, — закінчив я.

У цю мить прийшли заспані вартові, і Кость сповістив їх, що вкрадено коропа-велетня. Грей аж рота роззявив і дивився на мене, як на якесь чудо.

— Ви — геніальні! — нявкнув він захоплено.

— Менше спав би, то й ти був би геніальним,— засміявся я і махнув лапою, щоб він не заважав слухати.

— Хто був уночі біля ставка номер один? — почав директор допит.

— Я був на початку нересту,— промовив вусатий рибалка.

— Самі були?

— Ні, з Петренком.

— В другій половині ночі я був біля цього ставка з Петренком,— подав голос старший вартовий.— Весь час ходили біля нього.

— Що значить «весь час»?

— З ночі і до того, як розвиднілось.

— А що буде, коли я доведу, що ви спали вночі? Але всі троє так щиро засміялись, що Кость тільки зітхнув.

— Хто ж викрав коропа? — знову спитав він безпорадно.

— Вночі ми були з товаришами або біля ставка номер один, або десь поблизу, а коли розвиднілось — ніхто не підходив до ставочка. Ми б побачили, ставок на виду, — промовив Пуголовиця.

— Підлий, — вигукнув я, не стерпівши такої гидкої брехні.— Підлий! Підлий! Підлий!

— Кішок розвелося, просто життя нема,— повернувся до мене злодій.— Матиму час, то я їх перевішаю.

— Кат! Кат! — крикнув я йому і стрибув на підвіконня, щоб в разі чого вистрибнути у вікно.

— А хто садовив коропа у ставок? — спитав Пуголовиця, щоб «допомогти» директорові.

— Я! — сказав Кость зло.

— Треба за шоферами дивитися, — порадив Пуголовиця. Директор мовчав, опустивши голову, потім оглянув кожного з присутніх вивчаючим поглядом і... наказав бути пильнішими. А що йому залишалось робити?

Я збагнув, що мій лист — єдиний засіб боротьби проти Пуголовиці, і після обіду писав, аж поки не повернулась Леночка з дитячого садка.

Вночі я поїхав до ставка і став на варту. Коли зовсім смерклось, Пуголовиця пустив коропа у воду і прив'язав мотузок до двох паличок. Короп був неживий і сплив, але надворі було темно. Я вирішив не чекати Ракші і піти додому виспатись, щоб завтра з новими силами взятися до писання.

Доручивши Сіренькому стежити за Пуголовицею, я три дні не виходив на ставки. Тільки коли залишилась остання фраза, яку я поклав закінчити за три дні, я дозволив собі провітритись.

Боже! Як гарно стало скрізь! На берегах піднялась травичка, в старих ставках зазеленіли осока, лепеха, очерет, задзвеніли пташині голоси.

Раптом я і почув страшне «Бу-у! Бу-у-у!» В моїй уяві виникли джунглі і череда слонів, що бутять, попідіймавши вгору свої хоботи. Але ж тут не було слонів!

— Водяний бугай з'явився! — промовив хтось із рибалок.— Мало браконьєрів-людей, так ще й бугай!

З літератури я знав, що бугай — це бик. Биків я навіть бачив, але не водяних. Почувши ще раз бутіння, я вирішив задовільнити свою цікавість і поповз на звук. Мені дуже хотілося побачити бика, який їсть не сіно й траву, а рибу. Яке ж було моє здивування, коли замість бугая я побачив великого, довгошийого, жовтуватого на колір птаха, що стояв на одній нозі і, піднявши вгору ніс, час од часу сурмив. У мене прокинувся мисливський запал, але птах стояв на мокрому...

Зненацька я побачив, як щось руде метнулося з осоки і, промайнувши у повітрі, упало недалеко від бугая. Зляканий птах рвонувся в небо, але я на нього вже надивився. Вкрай здивований, я спостерігав, як з багна, раз у раз обтріпуючи лапки, вибиралося руде кошеня. Щось знайоме було в його кволій постаті. Раптом я витріщив очі. Та це ж кошеня-стиляга.

— Едик! — гукнув я і побіг йому назустріч. (Днями воно перейменувало себе на Едуарда і вимагало, щоб усі його так називали). За хвилину я був уже біля нього.

— Втік, жалюгідний боягуз! — кивнув Едик угору.— Але почекай! Я таки спіймаю тебе!

Дивлячись на його безсиле тіло, на шерсть, що стирчала в усі боки, на заляпані багнюкою черевце і лапки, я величезним зусиллям приховав посмішку і промовив якомога добродушніше:

— Полюємо?

Та Едик, очевидно, угадав мій справжній настрій.