Читати книгу - "Казки Сельви"

Навіщо вона це робила? Анаконді було байдуже. Там, під навісом, лежав небіжчик, і змія вже не думала про нього. Її бентежили інші думки.

Долі повені загрожувала небезпека, якої Анаконда не могла передбачити. Розмоклі за довгі дні плавання в теплій воді, зарості ейхорнії почали шумувати. Зі шпарин між рослинами на поверхню піднімалися великі бульбашки, а розмокле сім’я облипало все навкруг. Якийсь час стрімчасті береги стримували розлив, і водяні рослини вкрили всю поверхню річки: води ніде не було видно; скільки сягав зір, очам відкривалося лише безкрає зелене море. А тепер, коли обидва береги зробилися положистими, натомлене водопілля, якому вже бракувало зваги перших днів, повільно розпросторювалося заплавами, що їх земля, наче пастки, розставляла на його шляху.

Ще нижче за течією утворені заростями ейхорнії вели­чезні плоти розпадалися на уламки, потрапляли в затони і там, на глибині, вершили свою мрію про розмноження. Сп’янілі від заколисуючого солодкого повітря зарості ейхорнії покірливо відступали перед напористістю берегів, двома великими потоками повільно рухалися водами Парани, а тоді завмирали біля берегів, щоб прорости буйною зеленню.

Гігантську змію також не оминула плідна млість, яку живило водопілля. Вона тривожно металася на своєму плавучому острівці, не знаходячи собі місця. Поруч із нею розкладався небіжчик. Анаконда раз по раз підповзала дедалі ближче до нього, вдихала, наче в рідній сельві, задушливі випари, а тоді, як у юності, ковзала гарячим животом у воду.

Однак ця вода, вже досить холодна, не вабила її. Під навісом лежав мертвий наймит. Чи була ця смерть лише остаточним пустопорожнім вироком істоті, біля якої вона чатувала? Невже їй від цієї Людини зовсім нічого не залишиться?

Неквапно, мовби здійснюючи якесь таїнство, Анаконда згорнулася клубком. І поруч із чоловіком, якого вона боронила, наче власне життя, вбираючи плідне тепло його віджилого тіла — мабуть, сельва потрактувала це як останній вияв вдячності — Анаконда почала відкладати яйця.

Повінь зазнала поразки. Хоч якими широкими були течії-спільниці й хоч як шаленіли зливи, пристрасть рослин переважила могутню повінь. Ще пливли острівці ейхорнії, але надихаючий заклик: «Дорогу! Дорогу!» назавжди замовк.

Анаконда більше не мріяла. Катастрофа здавалася їй неминучою. Вона відчувала зблизька безмежжя, в яке от-от мало влитися водопілля, а річка так і не була перекрита. Зігріта теплом Людини, вона, — усвідомлюючи власну безвихідність, — далі відкладала життєдайні яйця, що віщували продовження її роду.

В холодному водяному безмежжі острівці ейхорнії відокремлювалися, віддалялися одні від одних. Довгі круглясті хвилі безладно погойдували пошарпану сельву, чиїм онімілим та приголомшеним мешканцям дедалі дужче дошкуляв холод.

Великі пароплави переможно закурювали вдалині ясне небо, а невеличке суденце із білим плюмажем диму, обстежувало річку, сновигаючи поміж розрізненими острівцями.

— Онде! — раптом вигукнув хтось на суденці. — Онде, на тому плоту! Там гігантська змія!

— Яка потвора! — крикнув інший. — Дивіться! Там ранчо! Вона, мабуть, убила господаря!

— Або зжерла живцем! Ці потвори нікого не щадять. Що ж, вженемо в неї кулю й помстимося за бідолаха.

— Заради Бога, не наближаймося! — знову озвався той, хто кричав першим. — Змія, либонь, розлючена. Якщо угледить нас, то може кинутися сюди. Ви певні, що вам вдасться звідси в неї поцілити?

— Побачимо... Чого б не спробувати?

Вдалині, там, де в золотавому промінні вранішнього сонця зеленими метеликами виблискувала водна гладінь, Анаконда завважила катер із білим плюмажем. Вона байдуже подивилася на суденце, коли зненацька помітила на носу хмаринку диму, і її голова вдарилася об пліт.

Здивована Анаконда знову звела голову. Відчула, як щось боляче штовхнуло її тіло, можливо, голову. Вона не розуміла, що це було. А проте відчувала, що щось не так. Спершу стерпло тіло, а потім затіпалася шия, і все навкруг попливло, потемніло.

Зненацька вона уздріла перед собою рідну сельву — таку справдешню, але перевернуту, — а над нею усміхнене лице наймита.

«Мене змагає сон...» — подумала Анаконда, спробувавши розплющити очі. Великі блакитні яйця змії покотилися з-під навісу й розсипалися по плоту.

— Мабуть, час спати... — прошепотіла Анаконда. Вона хотіла була обережно вмоститися біля своїх майбутніх дитинчат і, притиснувшись головою до настилу, заснула вічним сном.

Місьйонес — провінція на північному сході Аргентини (тут і далі прим. перекладача).

Мишеня Перес — персонаж дитячого фольклору.

Текома, квебрахо — південноамериканські дерева.

Сурубін — велика прісноводна риба, що живе в затоні Ла-Плата, який утворюють річки Парана та Уругвай при впадінні в Атлантичний океан.