Читати книгу - "Казки Сельви"

— Ти погано чиниш, Анакондо. В такому разі дозволь зміям його вбити.

— Ні. Ви знаєте закон повеней? Це мій пліт, я пливу на ньому. Заспокойтеся, мурахи.

— Але змії розповіли про це всім... Вони подейкують, буцімто ти продалася людям... Не гнівайся, Анакондо.

— І хто в таке вірить?

— Сказати правду, ніхто... От тільки ягуари неза­до­во­лені.

— Он як!.. А чому вони самі не прийдуть і не скажуть мені про це?

— Ми не знаємо, Анакондо.

— А я знаю. Гаразд, побратими, пливіть собі й ні про що не турбуйтеся, та дивіться, не потоніть, бо невдовзі ви будете дуже потрібні. Не бійтеся за свою Анаконду. Сьогодні і завжди я є та буду вірною донькою сельви. Перекажіть це всім. Добраніч, друзі.

— Добраніч, Анакондо! — поквапилися відповісти мурахи. І їх поглинула ніч.

Анаконда мала стільки нагод явити свою розважливість та вірність, що зміїні брехні не могли позбавити її поваги та любові сельви. Хоча ні для кого не було секретом, що вона недолюблює гримучих змій та гадюк, останні під час повені відігравали таку значну роль, що Анаконда сама попливла до них, аби заспокоїти.

— Я не шукаю сварки, — мовила вона зміям. — Як і вчора, як і весь час, поки триватиме наш похід, душею та тілом я належу повені. Але пліт мій, і я роблю з ним, що мені заманеться. От і все.

Змії не озвалися, вони навіть не глянули на неї своїми холодними очима, мовби й не чули.

— Лихе передвістя! — продеркотали разом фламінго, які здаля спостерігали цю сцену.

— О-хо-хо! — забідкалися, видершись на дерево мокрі крокодили. — Дамо Анаконді спокій... Це її справа. Та й Людина, мабуть, уже померла.

Однак Людина не померла. На превеликий подив Ана­конди, минули три дні, а чоловік досі не віддав духа. Вона ж і далі невсипно чатувала біля нього; втім отруйні змії більше не робили спроби наблизитися, та й Анаконда була заклопотана зовсім іншими думками.

За її підрахунками — а будь-яка водяна змія тямить у гідрографії більше, ніж люди — вони вже наближалися до Парагваю. А без неймовірної підтримки заростей ейхорнії, що плинуть цією річкою під час повеней, битви не слід було й починати. Чого були варті для перекриття Парани цяточки зілля, що спускалися з Паранаїби, у порівнянні зі ста вісімдесятьма тисячами квадратних кілометрів заростей ейхорнії у розлогих заплавах Ксараєса[13]? Сельва, яка здійснювала плавом свій похід, також знала про це з оповідей Анаконди. Відтак солом’яний навіс, поранений чоловік, ворожнеча — все було забуто: мандрівники раз по раз вдивлялися у водяний простір, визираючи зарості рослин-спільниць.

«А раптом тукани помилилися, і то була не хлюща, а дрібний дощик», — міркувала Анаконда.

— Анакондо! — чулося звідусіль у мороці. — Ти впізнаєш ці місця? Нас, бува, не ошукали, Анакондо?

— Не думаю, — похмуро озивалася та. — Ще день, і ми дістанемося до місця.

— Ще день! Ми виснажуємося на цих річкових просторах. Ще цілий день! Ти весь час повторюєш те саме, Анакондо!

— Терпіння, побратими! Я потерпаю не менше за вас.

Наступний день виявився важким: стояла страшна спека, і гігантська змія незрушно лежала на своєму плавучому острівці, а надвечір проміння призахідного сонця розжареним металевим пруттям протнуло річку разом з усім, що було на її поверхні.

Того ж вечора в сутінках зненацька почувся переможний крик Анаконди, котра вже кілька годин жадібно припадала до води. Щойно вона відчула солонуватий присмак ейхорнії, зарості якої пливли з боку Олідена[14]:

— Ми врятовані, побратими! Річка Парагвай з нами! Там також зливи!

І, наче ожила якимось дивом, сельва вже радісно вітала повінь своїх сусідів, чиї зарості ейхорнії, щільні, немов суходіл, впливали нарешті в Парану.

Вранці сонце осяяло цю величну епопею басейнів двох могутніх сусідніх річок, що злилися в один потік.

Буйна водяна рослинність пливла за течією згромаджена у велетенські острови, що вкрили всю річку. Той самий переможний гук прокочувався сельвою, коли ближчі до берега острівці ейхорнії, потрапивши у тиху заводь, починали нерішуче кружляти на місці.

— Дорогу! Дорогу! — вимагала ціла сельва, помітивши перешкоду. І обліплені учасниками походу зарості ейхорнії та дерева, оминувши врешті-решт чорторий, блискавками стреміли вперед.

— Не спиняймося! Дорогу! Дорогу! — лунало від берега до берега. — Ми переможемо!

Анаконда теж вірила в перемогу. Її мрія повинна була невдовзі збутися. І вона спогорда кинула тріумфальний погляд у бік навісу.

Чоловік був мертвий. Він навіть не змінив пози, не поворухнув пальцем, не стулив губи. Він помер і, мабуть, досить давно.

Хоча це був природний та очікуваний кінець, Анаконда заклякла від подиву, начеб мізерний наймит — попри належність до людського роду та рани — мусив зберегти для неї своє жалюгідне життя.