Читати книгу - "Промінь"

— Це красиво, — Денис постарався стримати плавний вдих, щоб не схлипнути. — Марго теж туди ходить.

— Розберемося, — Славік накинув на плечі рушник. — Чого рюмаєш? За матусею скучив?

— Тобі не зрозуміти, — сказав Денис.

Славік кивнув — без глузування.

У довгому коридорі, де кожна стіна дивилася очима батьків — з портретів, з барельєфів, з фотографій, — Ліза поклала єдину живу квітку до єдиного пам’ятника, який не викликав у неї розпачу: «Сплячий Ґреґ». Не живий, але й не мертвий. Бронзовою щокою на бронзовій подушці, із заплющеними очима, затишний. Спить.

Шльопання дитячих ніг змусило її озирнутися. По коридору пам’яті йшла Йоко, тримаючи за руку босого Адама в жовтому комбінезоні й шапочці. Вона йшла й дивилася повз неї, з показовою повагою до права Лізи побути тут на самоті, але Адам сповільнив крок і витріщив на Лізу чорні очі-оливки:

— А, а. Я. Ня.

— Тітка Ліза зайнята, — Йоко взяла його на руки. — Ходімо до тата.

Вона пройшла далі, два десятки метрів уздовж коридору, і зупинилася перед великим голо-портретом на стіні: Роджер, зовсім молодий, з величезною шапкою чорного кучерявого волосся, дивиться на захід сонця в океані. Ліза туманно пам’ятала день, коли було зроблено знімок: вони гуляли, їли тістечка й грали у волейбол на березі, і Ліза була в тому товаристві найстарша…

— Ам ля, — сказав Адам.

— Це тато. Ти виростеш, станеш таким, як він, гарним і сильним… Поклади квіточку. Це для тата.

Ліза повернулася й пішла до виходу.

Колись давним-давно Максим сказав: «Коли ти зробиш свою роботу й умреш на «Промені», ти будеш з нами, на Землі, ми разом подамося в навколосвітнє плавання. Ти, я, мама, всі друзі…» Потім її запевнили, що це був не батько, а просто жарт, фальшивка, витівка Троля, який під кінець життя був сам не свій. Але після всього, що сталося, побувавши в шкірі Троля, Ліза знову почала сумніватися. Записуючи звернення після старту, екіпаж «Променя» звертався до людей, яких не існувало на той момент, але які були цілком реальними — в майбутньому. Землі більше не було, але «Промінь» уже вирушив, і в точці Прибуття, у далекій проекції, Земля оберталася, ловлячи сонячні відблиски дзеркалами океанів і сніжними піками, сповита серпанком, величезна, крихітна — реальна.

А що, як її розмова з батьком не була розіграшем? Говорячи «зустрінемося на Землі», можливо, Максим мав на увазі Землю їхнього спільного майбутнього?

Розігріта піца більше не лізла в горло. Денис розморозив у мікрохвильовці рибне філе (сом, чи що? Короп?) і запік у фользі з овочами.

Поки він розбирався із сушеними травами в пакетиках, прийшла Марго й мовчки стала допомагати — чистити картоплю. Вона більше не носила темних окулярів, на намагалася відгородитися, не закривала лиця. Денис подумав про себе, що стресостійкість у дівчини, наче в морського десантника. Тепер, після розмови зі Славіком, він болісно не знав, як з нею триматися.

— А… Ігор знає, де ти?

Вона кивнула:

— Авжеж, знає. Я не відповідаю на його есемески… Але він знає, що я його врятую.

— А батьки? Вони не дивуються, що ти на тридцять днів узагалі пропала з обрію?

— Я не пропала, — Марго всміхнулася. — Я щодня їм «відповідаю»… Є спеціальна людина, яка есемесить з мого телефону.

– І вони не впізнають з листів, що це не ти?!

— Та ти що, які листи… Смайлики, анімація. Ми так завжди спілкуємося. Фотки з санаторію — гори, сосни, синє небо… Мої батьки за мене спокійні, одним словом.

Денис поклав шматки риби у фользі в розігріту духовку, туди, де вже гнітились овочі на деці. Виставив таймер. Це ж як треба віддалитися від дочки, щоб не помітити її зникнення на тридцять днів? Смайлики, анімація. Якби Денис устиг «сепаруватися», як говорили мамині знайомі, якби він віддалився від «предків», відірвався, чи було б їм тепер легше?

— А мої не спокійні, — сказав, не встигши прикусити язика. — Вони не знають, де я. І чи живий.

— Ти їх побачиш через двадцять днів, — сказала Марго, витираючи руки паперовим рушником. — Вони заспокояться, все буде добре…

Денисові почуття й гіпотетичні страждання його батьків здалися їй надуманими, прикидатися вона вміла погано, тому в голосі прозвучало більше нудьги, ніж співчуття. Щоб змінити тему, вона витягла з кишені телефон:

— Ти диви, наші почали вагітніти, як кролі навесні!

Дениса пересмикнуло.

Увійшла Еллі, оглянула кухонний стіл, потягла носом:

— Для себе готуєте чи на всіх?

— З тобою поділимося, так тому й бути, — Денис розумів, що доведеться говорити про Славіка, і відтягував цю хвилину.

— Я скучила за нормальною їжею, — зізналася Еллі. І додала, понизивши голос: — Ти говорив з…

– Їдло буде через п’ятнадцять хвилин, — Денис подивився на таймер.

— Ти говорив зі Славіком, Ден?!

— Нам треба триматися від нього якнайдалі. Нам усім.

Марго підняла похмурі очі:

— Я його більше не боюся.

— Піду до себе, вмиюся, — Денис говорив недбало, дивлячись убік. — Духовка автоматична, треба просто прийти сюди за чверть години й узяти нашу смачнющу вечерю.

Спіймав погляд Еллі. Похитав головою, відвернувся й вийшов.

Він зайшов у свою кімнату й устиг стягти сорочку, жбурнути грудкою на ліжко, більше нічого не встиг. Хтось захопив його ззаду й закрутив руки за спину.

— Ти здурів, клоун?! — ніколи, ніколи в житті до Дениса не застосовували прямого насильства. Дядько Роберт, лихої пам’яті, діяв тонше.

— Нічого о-особистого, Ден. Пацюка треба знайти, це у твоїх