Читати книгу - "Промінь"

Ліза втягла повітря, відчуваючи, що об’єму легенів не вистачає. Хоч скільки ковтай — зараз задихнешся.

— …А батьки наші цього не знали. Вони вмерли раніше, ніж збиралися, майже на десять років — ти ж розумієш тепер… Але в них не було вибору. Умерти разом із Землею, або прожити недовге життя й виконати призначення. Вони у всьому мали рацію! І ніхто з них не знав, звісно, що все це з нами станеться — Аварія, перезапуск, загибель Ґреґа… Що ми не станемо батьками… Банк сперми був потрібний для популяційного розмаїття, наші онуки за планом мали народжувати й своїх, і «приймаків»…

Транспортер піднявся вище, переметнувся в інший коридор, зі скляною підлогою, рушив, легко погойдуючись, над критим садом. Заблимали внизу вогники — кванти прогулювалися, обнімалися парочки в тіні дерев.

— Ну що ти, Лізо, все добре… усе краще, ніж ми думали. Так, наші дружини народять від донорів… але це нещасний випадок, а не чийсь намір. І добре, що ми тепер знаємо правду. Вони любили нас… так, трохи нам брехали, але заради справи. Заради нас же самих.

— Знаєш, — сказала вона, дивлячись, як пливуть поверхом нижче тіні, — у мене таке враження… що хтось грається з нами. Втручається. Тицяє в нас паличкою, коле голкою, підглядає, як ми звиваємося.

— Хто?! — він щиро злякався за її глузд.

— Не звертай уваги, — вона відвернулася. — Можеш відвезти мене…

— Додому?!

Вона похитала головою:

— У будь-яку вільну нору. Ближче до центру.

Він кивнув, але його тривога ніде не ділася.

Славік сидів у шезлонгу біля басейну, в мокрих плавках, з телефоном у руках, тицяв пальцем в екран. У Дениса було кепське відчуття — наче в кімнаті, де він жив увесь цей час, у кутку стояв натуральний слон. А Денис не помітив.

І добре, якщо слон. А, може, навіть шаблезубий тигр.

Славік ледь повернув голову, коли Денис підійшов зовсім близько, але нічого не сказав. Денис сів навпроти:

— Чому ти прикидався ідіотом?

— Це замість «спасибі»? — Славік усміхнувся. — За те, що врятував ваш всраний проект?

— Наш всраний проект. Але дякую, звісно.

— Ти сказав, у нас тут «пацюк»? Хтось працює проти нас?

Денис роззявив рот:

— Я не сказав, що це хтось із нас! Це може бути інша група, на іншій базі…

Він сказав — і відчув холодок у животі. Славік був правий. «Пацюком» могла бути й Еллі, і Марго… Хоча в Марго занадто високі ставки — її Ігор… Та й сам Славік — хто він такий?

— Ти хто такий, Славік? Ти ж нам постійно брехав?

— Я знаю про пацюка одне, — Славік дивився на нього, як рибалка на каракатицю, із сумнівом, — що це не я… Ти думаєш, хто?

— Не знаю. Не страшно, якщо не хочеш говорити… — Денис піднявся із шезлонга. — До завтра.

— Стій, — сказав Славік, і Денис одразу зупинився. Відчуття небезпеки, й так гостре, стало нестерпне.

Він обернувся зумисне повільно, ліниво:

— Що?

— С-сядь…

Славік вказав пальцем на шезлонг. Денис сів, про всяк випадок не зводячи зі Славіка очей.

— За пупсів тепер нема чого турбуватися, на кілька років їм вистачить тієї емоційної здрючки, що я їм сьогодні влаштував. Нам треба використати цей час, щоб вирахувати й знешкодити пацюка. Ти зрозумів?

Денис кивнув, намагаючись не показати страху.

— У мене дисоціативний розлад ідентичності, — сказав Славік, спостерігаючи за ним. — Знаєш, що це?

— Роздвоєння особистості?!

— Типу того.

– І як тебе звуть… тепер?

— С-славік, — відповів той після паузи. — Я… він… розповів тобі правду. Я і він… дитбудинківський. Я, він… ми так живемо. Коли він тут, я бачу його пригоди… наче уві сні. Коли я тут, він відключається нахрін, і потім нічого не пам’ятає.

Денис стиснув кулаки:

— А хто зґвалтував Марго?!

— Він думає не головою, а головкою, так буває в ідіотів. Я б такої дурості не зробив.

— Отже, це ти учасник проекту «Промінь», а не він, — сказав Денис.

Його співрозмовник кивнув:

— Я н-не знаю способу навмисно міняти нас місцями. Сюди приїхав я, а з підсвідомості виплив він, так буває… Ти с-спав з Еллі, Денисе?

— До чого тут це?!

— Ти явно не на її смак. Малолітка, ботан, і в ліжку винахідливий так само, як велосипедна помпа…

— Ти нічого не знаєш!

— Усе знаю, д-дитинко. Вижити в інтернаті з нуля, коли ти чорний з діагнозом, зібрати бригаду, найкращу на районі, підім’яти під себе навіть колишніх скінхедів… Я бачу наскрізь тебе, Еллі, Марго, всіх.

— Тоді чому ти спалився й потрапив у в’язницю?

— Через ідіота-Славіка, звісно. Але звертаю твою увагу, що я не на зоні, а в проекті «Промінь». Я завжди вилажу з лайна, і будь-яку парашу обертаю собі на користь… Хто, по-твоєму, п-пацюк?

— Не Еллі, — сказав Денис і раптом затнувся. Чому він такий упевнений?! «Я люблю тебе» — «Ні, просто нам хріново тут»…

Невчасно, страшенно невчасно в нього стислося горло. Він відвернувся; небезпечно показувати цьому новому Славіку свою вразливість. А в очах уже пече, в горлі дере, і сльози стоять, як вода в колодязі. Він пообіцяв мамі, що вернеться, і він повинен вернутися — за всяку ціну…

— Тобто ти не впевнений, — констатував Славік.

Денис мовчав.

— Позавчора в офісі, увечері, Еллі сиділа