Читати книгу - "Король Гризлі"

Першим уранці прокинувся Ленгдон. Він одразу ж подався до Мускви подивитись, як минула для нього ніч. Підійшовши, він здивовано вкляк і цілу хвилину стояв нерухомо.

Мусква лежав, так тісно пригорнувшись до Піпунаскуса, ніби живі були обоє. Він примудрився умоститися так, що мертве ведмежа неначе обіймало його лапою.

Ленгдон тихенько повернувся до сплячого Брюса, а хвилини за дві його заспаний друг, протираючи очі, здивовано зупинився перед Мусквою. Він був уражений не менше, аніж Ленгдон. Вони перезирнулися.

— М’ясо для собак! — з тихим докором вимовив Ленгдон. — То ти приніс його сюди, щоб згодувати псам?

Брюс мовчав. Ленгдон не сказав більше ні слова. Після того з годину, а може й більше, вони майже не розмовляли. Метусин відволік Піпунаскуса, і замість того, щоб віддати на корм собакам, його опустили в яму неподалік струмка і закидали піском, а зверху приклали камінням. Це було єдине, що могли тепер зробити для нього Ленгдон і Брюс.

Того дня Брюс і Метусин знову вирушили в гори. Брюсові трапився уламок кварцу з явними ознаками золота, і вони повернулися в табір, щоб узяти приладдя для його промивання.

Ленгдон і сьогодні виховував Мускву. Кілька разів він підводив його до ерделів, а коли ті гарчали та рвалися з мотузок, шмагав їх. До собак дуже швидко дійшло, що до Мускви їм зась, дарма що то ведмідь.

Дочекавшись полудня, Ленгдон взагалі зняв шворку з ведмежати, а коли знову довелося прив’язувати його біля дерева, той навіть не думав пручатися.

Упродовж наступних двох днів Брюс та Метусин провели розвідку в долині на захід від хребта і дійшли висновку, що знайдену породу з часточками золота принесла сюди вода, а отже, розраховувати на шалені статки не варто. Принаймні поки що.

Четверта ніч була хмарна, холодна, і Ленгдон узяв Мускву до себе. Він побоювався, що доведеться наморочитися з ведмежам, але дарма. Мусква спав тихо, немов кошеня, обравши зручну позу раз, він до ранку її не змінював. І навіть Ленгдон якусь частину ночі спав, обхопивши рукою пухнасте тепле тільце.

Брюс запевняв, що вже настав час продовжити вистежування Тора, та в Ленгдона, немов навмисне, розболілося коліно, і полювання довелося відкласти. Без відпочинку він ледве міг подолати чверть милі. Про те, щоб їхати на конях, теж не могло бути й мови: у положенні верхи біль у нозі взагалі ставав нестерпним.

— День туди, день сюди — нічого страшного, — заспокоював його Брюс. — Дамо старому бурмилу ще кілька днів перепочинку, може, не буде таким обережним.

Наступні три дні минули не без користі та задоволення для Ленгдона. За цей час, спілкуючись із Мусквою, він дізнався про ведмедів більше, ніж за все своє життя (а особливо — про ведмежих дитинчат). Усі набуті знання він ретельно переносив на папір.

Собак перевели в невеличкий лісок аж за триста ярдів від мисливського стійбища, і ведмежа дістало повну волю. Мусква не намагався дати драла від мисливців, а незабаром з’ясувалося, що Брюс та Метусин теж стали його товаришами. Проте найбільшим другом залишався Ленгдон, за ним він бігав, немов прив’язаний.

Уранці восьмого дня (якщо вести відлік відтоді, коли вони гналися за гризлі) Брюс та Метусин сіли на коней, прихопили із собою собак і гайнули в долину, що пролягла на схід. Індіанець брався до справи вже сьогодні, а Брюс мав по обіді повернутися до табору, а завтра разом із Ленгдоном приєднатися до полювання в долині.

Ранок стояв пречудовий, із північного заходу віяло прохолодою. Близько дев’ятої години Ленгдон прив’язав Мускву до дерева, засідлав коня і рушив униз долиною. Він не збирався полювати. Йому просто подобалося їхати на коні, дихати вітром, що пестив обличчя, і милуватися тутешніми пречудовими краєвидами, а їх таки було чимало.

Проїхавши на північ три-чотири милі, він опинився перед перевалом — широким пологим схилом, який перетинав гірський хребет у західному напрямку. Йому страх як закортіло зазирнути туди, за пасмо гір, а що коліно більше не дошкуляло, то він, зигзагами підіймаючись схилом, за півгодини був уже майже на гребені.

Коли дорога уткнулася в крутий, хоч і короткий, схил, він мусив зіскочити з коня і йти пішки. За крутосхилом відкривалася рівна тераса, затиснута ліворуч і праворуч кручами, а через чверть милі вона переходила у прямовисні скелі. От за тими скелями і лежала долина, до якої йому так хотілося потрапити.

Посередині терасу перетинала глибока западина, яку Ленгдон побачив не відразу. Дійшовши до її краю, він раптом упав на землю і хвилину чи дві лежав нерухомо. Потім повільно підвів голову.

За сто ярдів від нього, скупчившись біля маленького джерельця, паслися кози — близько тридцяти голів. Ленгдон угледів там двох бородатих козлів, а решта були матки з козенятами. Він з півгодини пролежав на краю западини, спостерігаючи за ними. Раптом одна коза щодуху рвонула до гірського схилу. За нею метнулися двійко її козенят. І лише тепер у паніці зарухалося все стадо. Коли зчинився цей переполох, Ленгдон швидко підхопився із землі та щодуху помчав за тваринами.

Побачивши людину, кози, козли, козенята — все стадо на якусь мить завмерло, мов паралізоване. Зупинившись упівоберта, вони дивилися на Ленгдона. І поки так стояли, відстань між ними та Ленгдоном скоротилася удвічі. Здавалося, що всім одразу відібрало ноги. Тоді, так само несподівано, вони ураз ожили і дременули до найближчого підніжжя. Дуже швидко копита зацокали на камінні, на сланці, й до Ленгдона ще з півгодини долинав лункий стукіт камінчиків, що вилітали з-під ніг і котилися схилом. Кози втекли, перетворившись на маленькі, ледь видимі цятки, біліючи аж на далекому гірському гребені.

Ленгдон пішов далі терасою і за кілька хвилин уже оглядав другу долину. З півдня її заступало величезне плече однієї зі скель. Воно було не надто високе, і Ленгдон подерся угору. Він уже майже видряпався на самий