Читати книгу - "Король Гризлі"

Після короткої паузи Ленгдон сказав:

— А знаєш, Брюсе, я теж починаю любити ведмедів. Не знаю, в чому річ, але є в них щось таке привабливе. Більше не хочу на них полювати. Можливо, і не полюватиму, хай-но лише дістанемо цього згубника псів. Я чомусь переконаний, що це буде останній ведмідь, упольований мною. — Раптом він стиснув кулаки і сердито додав: — Подумати тільки: на весь Домініон немає жодного округу чи штату на південь від кордону, де хоча б на якийсь час забороняли полювати на ведмедів! Чи це не злочин, Брюсе?! Ми прирівняли ведмедів до шкідливих хробаків і дозволяємо винищувати їх у будь-яку пору року. У нас навіть можна підняти з барлогу ведмедицю з ведмежатами, і, сором зізнатись, я сам брав участь у такій «забаві». Та ми ж просто нелюди, Брюсе. Мені часом здається, що навіть просто взявши рушницю до рук, людина вже вчинила злочин. І я... і я продовжую вбивати звірів.

— Це в нас у крові, — засміявся Брюс, на якого ця сповідь не справила жодного враження. — А скажи-но мені, Джиммі, чи траплялися тобі люди, яким було б боляче чи огидно бачити чужу смерть? Чи хоч якась добропорядна матуся відмовиться подивитися, як вішають злочинця, коли з’явиться така нагода? Чи не злітаються вони, мов ті круки, щоб повитріщатися на людину, яку розчавило каменем чи переїхав поїзд? Знаєш, Джиммі, якби на світі не було законів, які ще так-сяк тримають нас у страху, ми, люди, нищили б одне одного просто так, для розваги! Їй-богу, нищили б. Жадоба до вбивства вже закладена в людській природі.

— Ага, і ми виливаємо її на диких звірів, — замислено промовив Ленгдон. — Скажи, про яку любов до ближнього можна говорити, якщо цілі покоління гинуть на війнах, га? Може, Брюсе, й твоя правда. Не можна ж просто так узяти і вбити сусіда, адже це буде незаконно. Можливо, Всевишній зумисне насилає на людство різні війни, щоб ми задовольнили свою хіть, звільнилися від неї, і тоді стали не такими кровожерами. Еге, а що там наш ведмідь?..

Поки вони балакали, Мусква, невдало поворухнувшись у своєму сідалі, випав із нього. Мотузка зачепилася за гілляку, і ведмежа повисло, не долетівши до землі. Ленгдон підбіг до нього, без остраху узяв його голіруч, перекинув через гілку й опустив на землю. Мусква не дряпався, не кусався і навіть не гарчав.

Брюс і Метусин на цілий день пішли з табору. Вони прочісували гірські схили на захід звідси, а Ленгдон залишився в таборі, чекаючи, коли загоїться коліно. Цей час він вирішив присвятити вихованню Мускви. Відкрив бляшанку з сиропом для млинців, і вже до полудня той тінню ходив за мисливцем і щосили натягував повідець, намагаючись добратися до миски, якою дражнив його Ленгдон. Подражнивши, він сідав навпочіпки, і Мусква, щоб дістати жадану посудину, ставав передніми лапами йому на коліна.

Коли маєш справу з малим ведмежам, таким, як Мусква та йому подібні, привчити їх до себе — річ проста. Дитинча барибала мало чим відрізняється від людського малюка: обидва люблять молоко, обидва ласі до солодкого, обидва горнуться до всіх, хто ставиться до них із ласкою. Малий ведмедик — чи не найсимпатичніший з усіх чотириногих малюків, манюній, кругленький, пухнастий — і настільки кумедний, що не любити його просто неможливо. Мало коли Ленгдон тішився так, як того дня, а надто тоді, коли Мусква уперто намагався лізти по його нозі, щоб дістати миску з сиропом. Бо, скуштувавши солодкої рідини, він взагалі втратив голову. Ані тоді, коли жив із матір’ю, ані тоді, коли зійшовся з Тором, він не їв такої смакоти.

Надвечір Ленгдон відв’язав Мускву від дерева, узяв повідець і повів його на прогулянку до струмка. Він прихопив із собою миску із сиропом і через кожних кілька ярдів зупинявся, пригощаючи малого ласуна. Поводивши його отак з півгодини, він врешті зовсім кинув повідець і повернув до стійбища. І Мусква пішов за ним! Ленгдон святкував перемогу. Він відчував небувале піднесення, мабуть, найбільше за весь час, який він жив тут просто неба.

Була уже пізня година, коли повернувся Метусин і неабияк здивувався, дізнавшися, що Брюса досі немає. Стемніло, вони розпалили багаття. Минула ще година. Коли закінчували вечерю, нарешті з’явився Брюс з ношею на плечах. Він скинув її коло дерева, за яким сховався Мусква, і сказав:

— Шкура — справжнісінький оксамит, ще буде й трохи м’яса для собак. Підстрелив із пістолета.

Сказавши це, він узявся до вечері. Перечекавши трохи, Мусква обережно підійшов до туші, що лежала, зігнута удвоє, за три-чотири фути від нього. Обнюхав її. І дивне хвилювання охопило його. Він тихесенько запхинькав, тицьнувся носом у м’яке хутро, з якого ще не вивітрилося живе тепло. І довго по тому сидів тихесенько.

Бо те, що Брюс кинув під деревом, було не що інше, як мертвий Піпунаскус!

ієї ночі Мускву знову огорнуло почуття невимовної самоти. За цілий день у горах Брюс і Метусин так потомилися, що лягли спати раніше, а незабаром улігся і Ленгдон. Мертвий Піпунаскус залишився там, де його кинув Брюс.

Після страшного відкриття, від якого частіше забилося серце, Мусква навіть не поворухнувся. Він ще не знав, що таке смерть і як вона приходить, а Піпунаскус був такий м’який і теплий, що він не сумнівався: ось мине трохи часу — і той устане. Від колишньої ворожості до цього мазуна не залишилося й сліду.

Знову землю огорнула сонна тиша. У небі яскраво засяяли зорі. Дотлівало багаття. Але Піпунаскус і далі лежав нерухомо. Мусква тицявся у нього носом, спочатку легенько, тоді почав посмикувати шовковисте хутро. При цьому він тихенько пхинькав, немов кажучи: «Піпунаскусе, я більше не битиму тебе! Прокидайся, ми помиримося і станемо друзями!»

Однак Піпунаскус не ворушився. І тоді Мусква втратив усяку надію на те,